15

Двері відчинилися і на порозі переді мною знову стояв мій «Чорний Ангел» у всій своїй нищівній красі. Шовкова чорна сукня на тонких бретельках ідеально підкреслювала лінію її плечей, а темне волосся важкою хвилею спадало на спину. На її обличчі більше не було й сліду від тієї лікарняної сірості – очі блищали гостро, хижо, а на губах грала легка, загадкова усмішка.

– Привіт, Валентине, – її голос прозвучав так глибоко і ніжно, що мені здалося, ніби вона торкається струн моєї зраненої темної душі. – Проходь. Рада, що ти прийшов.

– Привіт. Це тобі, – я, досі не в змозі отямитися від її приголомшливого образу, протягнув їй білі лілії. Валерія взяла квіти, на мить вдихнувши їх солодкий аромат, і усміхнулась мені. Але та її посмішка була якоюсь неприродною і хижою. Від неї моєю спиною пробігли мурахи, та я відігнав від себе усі перестороги і пройшов у коридор. 

У квартирі панував напівморок, підсвічений лише кількома масивними свічками на столі у вітальні. Грала приємна лаунж-музика. А стіл був сервірований на двох: запечене м’ясо, кришталеві келихи і пляшка дорогого темного вина. Усе виглядало як ідеальний кадр із моїх  таємних бажань. Я зняв верхній одяг,  пройшов до кімнати і сів у крісло, відчуваючи себе повновладним господарем ситуації. Сніжана була в минулому, ворог зник, а ця жінка тепер належала тільки мені. Хоча вона цього ще не знала.

– Ти маєш неймовірний вигляд, Валеріє, – сказав я, спостерігаючи, як вона розливає вино по келихах. – Я так довго чекав цього дня. Мені стільки всього треба тобі сказати… Про нас. Про те, як я…

– Почекай, – м’яко перебила вона, підіймаючи свій келих і дивлячись на мене крізь прозорі грані кришталю. – Спочатку давай вип’ємо. За чесність. Бо в цьому житті так мало людей, які залишаються чесними до кінця. Правда ж, «троюрідний братику»?

Це звернення миттєво повернуло мене у жорстоку реальність. Я застиг із піднятим келихом, відчуваючи, як м’язи обличчя починають кам’яніти. Маска, яку я так довго і впевнено носив, раптом стала затісною.

– Що? – я змусив себе коротко посміхнутися. – Який братик? Ти про що?

Валерія повільно зробила ковток, не зводячи з мене своїх темних очей. Вона поставила келих, підняла зі столу свою бавовняну серветку й витягнула з-під неї маленький, складений удвоє папірець. Вона недбало кинула його на стіл прямо переді мною.

Це була сторінка з глянцевого журналу, з якої ножицями були акуратно вирізані літери. Точно такі ж, як ті, що лежали в моїй поштовій скриньці кілька місяців тому.

– Я ж просила тебе по-хорошому, Валентине, – тихо, майже лагідно промовила вона, нахиляючись над столом. – Звільнися з клубу і забудь про мене. Але ти виявився занадто впертим. Занадто наполегливим. Ти так зворушливо грав роль шляхетного друга біля ліжка Сніжани… Шкода, що ти забув одну деталь. Ми зі Сніжаною виросли в одному дитбудинку. У неї немає жодних родичів. І ніколи не було. Тож уяви моє здивування, коли медсестра розповіла мені про троюрідного брата моєї коханої, котрий так зворушливо бідкався за свою сестричку в комі! 

У ту ж мить мене прошив холодний піт. Усередині все закрутилося в шаленому, панічному вихорі. Мене переграли. Мене, такого обережного, такого продуманого, обвели навколо пальця.

– Валеріє, ти все не так зрозуміла… – почав я, збираючись піднятися з крісла, але раптом відчув, що мої ноги налилися свинцем, а стіни кімнати почали дивно хитатися. (Вино? Вона щось підсипала?).

– О ні, він усе зрозумів правильно, Лєро, – пролунав раптом третій голос із глибини темного коридору.

Я обернувся на голос і заціпенів. З темряви спальні вийшла дівчина. Її обличчя було блідим, але в руках вона впевнено і міцно стискала важкий пістолет, дуло якого дивилося прямо мені в перенісся. “Сніжана… Жива…” Тільки й встигло пронестися у мене в голові. А далі кімната потемніла і я знепритомнів.