14

Записка в поштовій скриньці вибила мене з колії лише на кілька хвилин. Далі увімкнувся холодний, тверезий розрахунок. Хто б не був автором цього листа він вважав, що грає зі звичайним переляканим хлопчиськом. Він думав, що я розвернуся і втечу. Але він погано мене знав.

Я не лише не звільнився з «Полунички», а й став її невидимим цензором. Наступні дні перетворилися на суцільне сканування. Я приглядався до кожного чоловіка в закладі, прокручуючи в голові найменші дрібниці: як бармен Діма тримає ніж, коли ріже лимони; як Сергій-охоронець реагує на різкі звуки; навіть як наш постачальник алкоголю розписується в накладних. Нічого. М’язи, жадоба до дрібних грошей і тваринні інстинкти — жодного натяку на інтелект, здатний прорахувати ідеальне вбивство на трасі.

Тоді я перемкнув увагу на дівчат. Про те, що жіноча заздрість – це руйнівна сила. Я це чудово знав як із книжок, так і з власного досвіду. Танцівниці будуть мило посміхатися тобі в очі, однак заради кращого місця в шоу чи щедрого клієнта вони без вагань переступлять через подругу. Я підслуховував їхні розмови в гримерці, ловив погляди, коли згадувалося ім’я Валерії. Хтось зітхав, хтось байдуже знизував плечима, але в їхніх очах не було страху чи тріумфу. Тільки звична клубна рутина та втома. Жодна з них не викликала підозр. Я знову вперся в глуху стіну.

Але один єдиний телефонний дзвінок миттєво змінив усе.

Був полудень, коли мій мобільний завібрував. Одразу висвітилося її ім’я. Я схопив слухавку, готовий почути звичний, хоч і втомлений голос, але в слухавці панувала тиша, яка буває лише після того, як буря нарешті вщухає.

– Валентине… – її голос ледь тремтів, став тонким, мов нитка. – Сніжани більше немає. Сьогодні вранці. Серце просто зупинилося.

Я ледве стримав хвилю тріумфу, що підкотила до горла. Опанувавши себе, я змусив свій голос звучати хрипко й розгублено: 

– Боже… Валеріє, мені так шкода. Я зараз приїду…

– Ні, не треба, – різко, але тихо перебила вона. – Будь ласка, не приїзди. Мені потрібно побути самій. Мені треба організувати похорон, зібрати її речі… і просто переосмислити все своє життя. Мені потрібен час, Валентине. Дай мені час.

У відповідь пролунали лише короткі гудки – зв’язок обірвався. Я повільно опустив руку. Що ж, Сніжана нарешті послухала мою пораду і... вирушила в кращий світ. Перешкоду було усунуто. Я вирішив виконати прохання Валерії й дати їй простір. Але я не очікував, що все це затягнеться так надовго.

Минали тижні, які непомітно переросли в довгі, сірі місяці. Телефон Валерії був постійно вимкнений, автоматичний голос оператора щоразу впевнено повторював, що абонент поза зоною досяжності. Я кілька разів приїздив до її будинку, але знайомі вікна на четвертому поверсі залишалися темними.

Місто поступово занурювалося в зиму. Випав перший сніг, вулиці заблищали новорічними вогниками, а я вперше за цих кілька років почувався абсолютно самотнім. Новий рік я зустрів один, у порожній квартирі, під бурмотіння телевізора, стискаючи в кишені ту саму анонімну записку, яку вже встиг затерти до дір. Моя впевненість танула разом із зимовими днями. Я починав думати, що назавжди втратив свого «Чорного Ангела», що вона просто втекла від спогадів, від цього міста і… від мене. А мій таємний суперник, ким би він не був, просто зник, вигравши цю війну навіть без бою.

Я вже майже змирився з поразкою, коли лютневий морозний вечір раптово розірвав знайомий рингтон. Я кілька секунд тупо дивився на екран, намагаючись упевнитися, що мені це не ввижається. Натиснув кнопку прийняття виклику, відчуваючи, як пальці стали вологими.

– Алло, Валентине? – її голос звучав інакше. У ньому більше не було тієї розірваної, кривавої рани. Він був спокійним, глибоким і дивно теплим. – Вибач, що так надовго зникла. Мені довелося пройти через пекло, щоб нарешті знайти спокій в душі. Я відпустила Сніжану. Повністю. І… я дуже сумувала за тобою…

У мене перехопило подих. Серце під татуюванням забилося так сильно, що шипи троянд на шкірі, здавалося, ожили.

– Валеріє… Я теж сумував. Де ти?

– Я вдома. Повернулася кілька днів тому. Знаєш, скоро День закоханих. Я б дуже хотіла, щоб ти прийшов до мене на вечерю. Тільки ти і я. Чотирнадцятого лютого, о сьомій вечора. Не хочу в цей день залишатися сама… Прийдеш? Адресу я скину.

– Звісно, – відповів я без жодних вагань. – Я буду.

Чотирнадцяте лютого зустріло місто легкою відлигою. Я летів вулицями, наче той хлопчик, який колись підставив ногу під зуби ротвейлера, щоб отримати краплю материнського тепла. Тільки цього разу біль закінчився. Починався мій тріумф. Сам Всесвіт знову розставив усе по місцях. Сніжана в могилі, таємничий залякувач заліг на дно, а «Чорний Ангел» сама відчиняє мені двері у свій світ.

Я забіг до місцевого квіткового магазину. Навколо панувала шалена метушня — чоловіки гарячково розгрібали червоні троянди, обгортки у формі сердечок та іншу примітивну романтичну бутафорію. Мене нудило від цієї банальності. Я підійшов до флористки й кивнув на оберемок білих, майже прозорих лілій — вони виглядали чисто і холодно й були ідеальним контрастом для моєї брюнетки.

За хвилину я вже сидів в таксі, тримаючи букет в руках, і їхав у напрямку такого знайомого спального району. Дорога тягнулася у вечірніх сутінках, миготіли ліхтарі, а в моїй голові прокручувалися сотні сценаріїв. Як я переступлю поріг? Що скажу? Я вперше в житті не хотів грати роль. Я хотів розповісти їй про все: про те, як спостерігав за нею в неоновому світлі  клубу, як милувався її природністю під час прогулянок у парку та на йозі; як стискав її руку в лікарні, відчуваючи кожною клітиною тіла, що наша темрява – одна на двох. Я збирався сказати їй, що готовий стати її захисником від усього світу, її новим сенсом. Моє серце, пробите шипами, нарешті знайшло свою гавань.