13

Мій внутрішній аналітик працював на максимальних обертах. Гальма Сніжані перерізав не я. А це означало, що в цьому театрі тіней з’явився режисер, якого я не прорахував. А я дуже не любив, коли хтось міняв правила гри без мого відома.

Повернувшись у «Полуничку», я почав спостерігати за колегами з подвоєною увагою. Прокручував у голові кожного: від барменів до колег-охоронців. Але чим більше я дивився на них, чим більше з ними спілкувався, тим більше переконувався – ніхто з цих примітивних організмів не здатний на такий тонкий і жорстокий прорахунок. Охоронець Сергій мав забагато м’язів і замало мізків, бармен Діма думав лише про те, як недолити клієнту горілки й покласти «лівий» заробіток у кишеню, а наш діджей взагалі жив у власному наркотичному всесвіті. Жоден із них не підходив на роль продуманого, холоднокровного суперника. Вони були надто передбачуваними.

Денні чергування біля будинку Валерії теж не дали жодних результатів. Я годинами сидів у машині, вдивляючись у сірий під’їзд, але туди заходили лише втомлені мешканці, поштарі та комунальники. Жодних підозрілих авто, жодних натяків на стеження. Хто б це не зробив, він діяв дуже обачливо.

Тому я вибрав іншу тактику – стати невіддільною частиною життя Валерії. Я почав приходити до лікарні майже щодня. Приносив їй гарячу каву, домашню їжу в контейнерах (яку купував у кулінарії під виглядом власноруч приготованої), допомагав перевертати нерухому Сніжану, щоб не було пролежнів, і бігав за ліками, часто витрачаючи на них власні кошти. 

Я грав роль ідеального, безкорисливого друга. І це працювало. Валерія, яка спочатку трималася насторожено, поступово почала танути. Коли людина перебуває на межі емоційного вигорання, їй байдуже, хто тримає її за руку. Головне, щоб цю руку не відпускали.

Під час цих довгих нічних сидінь у коридорі реанімації я акуратно, слово за словом, намагався витягнути з неї деталі. 

– Валеріє, ти казала про гальма… – ніби між іншим заводив я розмову, погладжуючи її по плечу. – Може, це просто трагічна випадковість? Ну, знаєш, стара трубка перетерлася… Поліція що каже? 

– Поліція – ідіоти, – миттєво спалахувала вона, стискаючи кулаки. – Вони списали все на нещасний випадок. Але експерт, знайомий Сніжани, тишком сказав мені: там рівний чіткий зріз. Хтось знав, де різати, щоб рідина витекла не одразу, а саме на максимальній швидкості. 

– Але хто міг бажати їй зла? У неї були вороги? – мій голос звучав щиро стурбовано. Мої акторські навички покращувалися з кожним днем. Хоча, мені дійсно було цікаво дізнатися більше про мого можливого суперника.

– Не знаю… – Валерія безсило опускала голову на моє плече. – Вона ніколи ні з ким не конфліктувала. Але я відчуваю, що цей хтось десь поруч. Він спостерігає за нами.

– Може її колишній хлопець постарався?

Валерія іронічно посміхнулася, а потім, мабуть, згадавши, що я не в курсі орієнтації Сніжани, тут же приховала свою посмішку.

– Ні, не думаю, – мовила тихо.

– Чому ти так упевнена? – я заглянув їй в обличчя з м’якою, ледь помітною докорою, ніби щиро хотів допомогти розплутати цей клубок. – Скривджені чоловіки здатні на страшні речі, повір. Сніжана – ефектна дівчина, у неї точно мали бути залицяльники. Хтось міг не змиритися з відмовою. 

Валерія зітхнула, на мить заплющивши очі. Вона виглядала так, ніби зважувала чи варто мені довіритися до кінця чи ні. Секретність їхніх стосунків зі Сніжаною була її бронею, але зараз ця броня тріщала по швах від натиску втоми. 

– Валентине, там усе складно, – вона потерла скроні, уникаючи мого прямого погляду. – У Сніжани не було хлопців. Ні колишніх, ні теперішніх. Вона взагалі… не пускала чоловіків у своє життя. Ближче за мене в неї нікого не було. Тому версія з ревнивим залицяльником відпадає одразу. Це хтось інший… Я відчуваю…

Вона не договорила, безсило заплющивши очі. Я не став тиснути, а лише сильніше притиснув її до себе, даруючи ту ілюзію безпеки, якої вона так потребувала.

Наступні дні перетворилися на мою особисту виставу в стінах лікарні. Я занурювався в її реальність повільно, але впевнено. Я приносив їй суп і стежив, аби вона з’їдала бодай кілька ложок. Разом із нею я мовчки слухав монотонний, дратівливий пискіт медичних пристроїв у палаті Сніжани. Я перетворився на єдиний міст, який дозволяв Валерії не впасти в безодню божевілля зі свого зруйнованого світу. Вона тонула в суцільному морі горя, а я був її єдиним рятівним колом.

Щоразу, коли я заходив у палату і дивився на бліде, майже прозоре обличчя Сніжани, мене не покидало дике бажання тут і зараз схопити подушку і припинити цей театр абсурду. Та вона виявляла дику, тваринну впертість. Організм цієї дівчини чіплявся за життя з такою силою, що навіть моє роздратування іноді змінювалося природним захватом від її незламності. Втім, це вже не мало значення. Головне відбувалося тут, у коридорі, де Валерія щоночі все більше звикала перекладати вагу свого тіла і своїх проблем на моє плече. Вона залежала від мене. А контроль для мене був найсолодшим наркотиком у світі.

…Минуло три тижні такого собі “лікарняного раю на двох”. Я повертався додому близько п’ятої ранку, виснажений фізично, але абсолютно задоволений собою. Валерія вже засинала на моєму плечі, розповідала про своє життя до “Полунички”, довіряла мені. І хоч Сніжана все ще була в комі, я подумки вже викреслив її зі списку живих. Світ навколо мене знову ставав керованим і зрозумілим.