12

– Ти? Що ти тут робиш? – її голос прозвучав безсило, але в ньому таки було щире здивування.

Валерія застигла на порозі, міцно стискаючи в руках напівпорожній пластиковий пакет з ліками. Тієї фатальної хижачки з нічного клубу, яка з легкістю приставляла ніж до горла мажорів, більше не існувало. Переді мною стояла змучена дівчина у  мішкуватому старому светрі. Густе чорне волосся, що зазвичай спадало ідеальними шовковими хвилями, зараз було недбало зібране у пучок, а навколо її темних очей залягли глибокі сірі тіні. «Чорний Ангел» втратив свої крила, і від цього видовища мені стало якось тепло на душі — Валерія була вразливою. Саме такою, як мені потрібно.

Усе моє єство зреагувало миттєво і я одразу ж приховав справжні емоції за співчутливою маскою. Зробивши пів кроку назад, ніби зніяковівши від того, що мене застали зненацька, я винувато посміхнувся.

– Валеріє… Привіт, – сказав я максимально тихим, заспокійливим голосом. – Пробач, я не мав наміру тебе тривожити. У клубі всі просто з ніг збилися, переймаються за тебе. Дівчата сказали, що твоя мама серйозно захворіла і ти весь час тут, у лікарні.

Я засунув руку в кишеню куртки і дістав свій гаманець. Повільно витягнув звідти всі гроші, що в мене були — чималу пачку купюр, які насправді призначалися для оплати моєї орендованої автівки на наступний тиждень. Але зараз цей жест вартував значно дорожче за будь-який транспорт.

– Ми тут… ну, коротше, хлопці з охорони, бармени, дівчата — всі скинулися, скільки могли. На лікування. Я вирішив привезти особисто, щоб ти не думала хоча б про фінанси. Тримай, будь ласка, – я простягнув їй гроші, дивлячись прямо в її втомлені очі невимовно щирим, чистим поглядом. 

Валерія дивилася на купюри так, ніби забула, як ними користуватися. Її пальці дрібно тремтіли, коли вона невпевнено взяла гроші, притискаючи їх до пакета з ліками. У її погляді змішалися сором, розгубленість і дика втома, яка заважала їй мислити тверезо.

– Дякую… Я… я не чекала, що в клубі… Дякую тобі, Валентине, – прошепотіла вона, зовсім розгубившись, і зніяковіло опустила голову.

Я витримав паузу, а потім, злегка нахиливши голову набік, перевів погляд на ліжко, де лежала нерухома Сніжана. На моєму обличчі відобразилося ідеально зігране здивування.

– Проте… Валеріє, вибач за нетактовність. Але там лежить зовсім молода дівчина. Я думав, твоя мама… Як це?

Валерія сіпнулася, наче від удару. Вона судорожно ковтнула повітря, її щоки на мить спалахнули блідим рум'янцем від усвідомлення, що її брехню викрили. Вона озирнулася на порожній коридор, ніби гарячково шукала шлях для втечі, але сил на будь-яку гру в неї просто не залишилося. Цей місяць лікарняного пекла висмоктав із неї геть усю енергію. 

– Це не мама, – тихо, зламано зізналася вона, стискаючи пакет сильніше. – Я збрехала в клубі, бо не хотіла зайвих питань… Це Сніжана. Моя давня подруга, співмешканка. Ми разом із дитинства. Вона… вона потрапила в жахливу аварію на мотоциклі понад місяць тому. З того часу в комі. Лікарі кажуть, показники стабільні, але вона не прокидається.

Її голос затремтів, і я побачив, як у кутиках її очей з’явилися сльози, які вона відчайдушно намагалася стримати. Весь її фатальний образ розсипався на порох.

– Боже, який жах… – я зробив крок назустріч і обережно торкнувся її плеча — так само, як колись у клубі, гасячи конфлікти в самому зародку. – Мені так шкода, Валеріє. Ти не повинна проходити через все це сама. Якщо потрібна будь-яка допомога — ліки знайти, лікарям заплатити, чи якщо просто буде важко й захочеться, щоб хтось побув поруч — ти тільки скажи. Я повністю у твоєму розпорядженні. 

Вона підвела на мене погляд, повний дитячої, безпорадної вдячності. Їй справді не було на кого більше спиратися у цьому величезному, холодному місті. Вона самотньо тонула у своєму горі, і моя протягнута рука здалася їй тією єдиною соломинкою, за яку можна було вхопитися. 

– Дякую, – вона вперше  за весь час ледь помітно, майже безсило кивнула, приймаючи мою присутність. – Мені справді зараз дуже важко.

– Я розумію. Тобі треба відпочити, а мені вже час бігти на зміну. Я ще навідаюся, добре? – я лагідно посміхнувся, прибираючи руку з її плеча.

Я вже розвернувся, щоб піти, задоволений тим, як ідеально спрацював мій план, як раптом Валерія тихо, але з якоюсь крижаною, прихованою люттю промовила мені в спину:

– Це була не просто аварія, Валентине.

Я завмер на місці. Потім повільно обернувся, і на моєму обличчі вже читався вираз абсолютного, безневинного нерозуміння. 

– Що ти маєш на увазі?

Валерія зробила крок до мене, на її змарнілому обличчі на мить проступила страшна, некерована жага помсти, а в темних очах знову спалахнув той самий небезпечний вогонь, який я так обожнював.

– Гальма не могли відмовити самі, – процідила вона крізь зуби, важко дихаючи. – Сніжана перевіряла байк щодня. Вона жила ним. Хтось навмисно допоміг їй розбитися. Хтось перерізав гальмівний шланг. І я знайду цього покидька. Присягаюся, я знайду його і власноруч знищу.

Я подивився на неї, відчуваючи, як усередині мене все захололо, а серце під свіжою татуйованою пов'язкою зробило шалений кульбіт.

Хтось перерізав гальма? Але ж я не встиг! Того ранку мені завадили ті підлітки під під’їздом. Я нічого не зробив!