11

Про те, що сталося далі, я дізнався не одразу. Так, між іншим, у звичному шумі клубу, який тепер здавався ще більш фальшивим, ніж раніше. Одна з дівчат обмовилася, що Валерія взяла відпустку і зникла на невизначений час, пояснивши це просто й буденно – мовляв, серйозно захворіла мама, лежить у лікарні, потрібно побути поруч. Це прозвучало ніби між іншим. Але я знав, що у Валерії немає ніякої матері. А отже Сніжана вижила. Мушу віддати їй належне – не кожен зміг би оговтатись від такої аварії. Та було у цій дівчині щось таке, що не могло не викликати повагу. Її жага до життя, її впертість та сила волі. Звісно ж, куди вона без підтримки свого “Чорного Ангела”? А я так сподівався, що життя поставить крапку в їхніх стосунках. Що ж, як кажуть, ще не вечір…

Та минали дні, потім тижні, а вона так і не з’являлася. Я продовжував приходити до її будинку, стояти неподалік, вдивляючись у знайомі вікна, але вони залишалися темними, ніби там ніхто більше не жив. Це починало дратувати, всередині закипало нетерпіння, зовсім мені не властиве, адже раніше я вмів чекати як ніхто інший. Але тепер щось змінилося. Я більше не хотів просто спостерігати, мені потрібно було знати. Знати, в якому стані Сніжана. Знати, наскільки все погано. Чи добре. Хтозна.

Тому я вивідав у танцівниць, де саме лежить “мама” Валерії. Питав ніби між іншим, старанно ховаючи за удаваною байдужістю справжній інтерес. Дівчата нічого не запідозрили та відповіли без жодних вагань.

Того ж дня я відпросився з роботи поїхав у вказану лікарню. Дорогою вигадував, що і кому казатиму, і що робитиму у випадку, якщо зустріну там Валерію. Шлях пролетів непомітно, і вже за годину я відчиняв масивні двері шпиталю.

Всередині стояв різкий, проте звичний для таких місць запах антисептику. Навколо сновигали відвідувачі, медперсонал. Хтось щось перепитував у лікарів, хтось поспішав з пакетами, повними ліків, до палат своїх родичів чи друзів. Не люблю я такі місця. На думку одразу спав сусідський ротвейлер Річ, тринадцять швів, ін’єкції від сказу… Хоча глибоко в душі мені стало дивно тепло. Згадалася мамина турбота тих днів…

Плин моїх думок перервала молода медсестричка, яка стрімко промайнула повз, заклопотана своїми справами. Та, побачивши мене, дивно посміхнулася і зашарілася. Я привітався з нею та пояснив, що шукаю дівчину, яка потрапила в аварію понад місяць тому.

– А Ви її родич? – запитала, уважно мене розглядаючи.

– Троюрідний брат, – брехав, як дихав я. – Був у відрядженні за кордоном, приїхав ось, дізнався про цю трагедію зі Сніжаною, вирішив провідати.

Медсестричці явно сподобалася відповідь, адже вона, мабуть, боялася почути, що я її наречений. Я їй явно подобався, тож можна було на цьому зіграти.

— Зрозуміло… — відповіла вона. — Так, вона тут. У важкому стані.

Я затримав на ній погляд трохи довше, ніж потрібно.

— Ви, мабуть, добре її знаєте, раз так одразу зрозуміли, про кого я, — додав я, ніби між іншим.

Вона усміхнулася, трохи зніяковіло.

— У нас не так багато людей у комі лежить.

– А є хоч якісь шанси?

– Показники стабільні, але покращення поки немає.

Я кивнув, бо вже був готовий почути саме таку відповідь.

— А… до неї хтось ходить? — запитав, ніби з родинного обов’язку.

— Так, — відповіла вона. — З нею завжди її сестра.

Я ледь примружився, проте вмить опанував себе, повернувши обличчю звичний спокій. 

— Валерія… — сказав я, більше сам до себе, ніж до співбесідниці.

— Так, так. Вона зараз вийшла за ліками, — додала медсестра, трохи оживившись. — Можете її дочекатися, якщо хочете.

Я похитав головою з легкою усмішкою.

— На жаль, не сьогодні. Поспішаю. Але… хотів би хоча б на хвилину зайти до Сніжани, якщо дозволите.

Вона вагалася лише мить.

— Добре. Тільки ненадовго, – посміхнулася грайливо.

— Обіцяю, — сказав я тихо.

Вона провела мене коридором і зупинилася біля дверей, даючи зрозуміти, що далі я сам. Я мовчки кивнув на знак вдячності й переступив поріг .

У палаті було тихо. Та сама лікарняна тиша, у якій час ніби перестає рухатися. Сніжана лежала нерухомо, занадто спокійно для живої людини, і від цього виникало дивне відчуття нереальності. Я підійшов ближче, зупинився поруч із ліжком і кілька секунд просто дивився на неї, ніби намагаючись знайти хоч якийсь слід тієї енергії, яку бачив раніше.

А потім нахилився до її вуха та прошепотів: 

– Перестань боротися за життя… Йди на світло, Сніжано. Не тримайся за Валерію, за ваше з нею кохання. Воно, як ми обидва знаємо, не вічне. Та й у мене на твою дівчину інші плани. Збираюся зробити її своєю…

Я підвівся, пильно подивився на Сніжанене обличчя, ніби закарбовуючи його в пам’яті, та пішов до дверей. Коли я їх відчинив, на порозі стояла здивована Валерія…