10

Я під’їхав до вже до болі знайомого мені будинку ще затемна, коли двір був порожній і мовчазний. Припаркувавши орендоване авто трохи далі, аби не привертати зайвої уваги, я застиг на місці, не зводячи очей з мотоцикла біля входу. А потім рішучо покрокував до цього залізного велета. Ще напередодні сидів у форумах, щоб зрозуміти, як саме зіпсувати гальма та спровокувати нещасний випадок. Тож зараз потрібно було діяти. Я вже протягнув руку до мотоцикла, та саме в цей момент двері під’їзду з гуркотом розчахнулися.

Я різко зупинився і відступив у тінь. З під’їзду вивалилася компанія молодиків. Напідпитку й галасливі, вони завзято про щось сперечалися, розмахуючи в повітрі пляшками пива. У них був зараз той настрій, коли ніч ще не закінчилася, а ранок уже не має значення. Хлопці навіть не звернули на мене уваги, зайняли лавку під під’їздом, вмостившись там з таким виглядом, наче цей вечір мав тривати вічність.

Я стояв осторонь і дивився на це, відчуваючи, що шаленію від роздратування. Ой, як же це все невчасно! Якби хоч хвилин на десять пізніше вийшли. І що тепер робити?

Чекати поруч із ними було безглуздо. Я повільно повернувся до машини, сів за кермо і зачинив двері трохи гучніше, ніж хотів. У салоні було тихо, але всередині мене вирував буревій емоцій. Мене бісили ці підлітки, бісило те, що орендована машина коштувала мені тижня нормальної їжі, а ще те, що я втрачу ще один день без своєї Валерії, адже її пасія все ще житиме. Все ще триматиме її за руку. Все ще цілуватиме такі жадані вуста “Чорного Ангела”...

Хлопці все не розходилися, а близько восьмої ранку Сніжана вже вийшла з під’їзду. Як завжди спокійна та зібрана, ніби нічого у світі не могло її вибити з рівноваги. Вона навіть не глянула на тих гультяїв, які вже не пили, але й не поспішали повертатися додому. Дівчина сіла на мотоцикл, завела його – звук двигуна розрізав ранкову тишу – і поїхала. Я почекав кілька секунд і рушив слідом.

Дорога була майже порожня, місто ще тільки прокидалося. Ми виїхали на трасу, і я тримав дистанцію, не випускаючи її з поля зору. Усе виглядало звично та передбачувано. Аж до того моменту, поки вона не почала набирати швидкість… Щось раптово змінилося.

Спочатку це було майже непомітно. Лише легке, дивне відхилення траєкторії. Я помітив, що мотоцикл на мить збився з ритму  і повів себе трохи інакше, ніж мав би.  Вся та впевненість і легкість, з якою керувала дівчина ще мить тому, кудись зникла, і байк на мить хитнувся, немов втратив опору.

Сніжана тримала рівний темп, корпус був трохи нахилений уперед, руки міцно стискали кермо, і все виглядало настільки злагоджено, що цей перший збій здавався випадковістю, якою можна знехтувати, як дрібною похибкою, що іноді трапляється навіть із найдосвідченішими водіями. 

Але за мить стало зрозуміло, що це не випадковість, бо мотоцикл знову сіпнувся, тепер уже відчутніше грубше, ніби намагаючись вирватися з-під контролю, і я побачив, як її плечі напружилися, як вона інстинктивно намагається вирівняти кермо, повернути контроль, зібрати цю нестійку машину в одне ціле, не даючи їй розсипатися під собою. Вона діяла швидко, рефлекторно, як людина, яка не раз опинялася в небезпечних ситуаціях і знає, як із них виходити. Але у цьому русі не вистачало впевненості та точного відчуття межі, яке дозволяє втримати рівновагу.

Мотоцикл почало водити з боку в бік, і ці коливання ставали дедалі ширшими, змушуючи ковзати по асфальту, який ще хвилину тому здавався рівним і передбачуваним. Було помітно, як вона відчайдушно намагається приборкати байк – м’язи на руках напружилися до межі, кут нахилу став небезпечно гострим.  Та попри всі зусилля загальмувати, мотоцикл лише почав сильніше вібрувати, остаточно втрачаючи рівновагу.  

Я відчував, як у мені щось стискається, як пальці сильніше впиваються в кермо, хоча між нами була дистанція, яку я не наважувався скоротити. Вона ще раз спробувала вирівняти рух, різко змінивши напрямок, але це тільки посилило занос, заднє колесо пішло вбік, і мотоцикл, втративши будь-яку опору, просто ліг на бік, ковзаючи по асфальту. 

І тоді все сталося одночасно – неприродний залом керма, відчайдушний скрегіт металу — і глухий удар об борт сусідньої автівки. Вона не встигла нічого змінити. 

Звук зіткнення розлетівся хвилею по трасі, змушуючи інших водіїв інстинктивно бити по гальмах, різко змінювати траєкторію, сигналити, намагаючись уникнути ще більшого хаосу.

Машини зупинялися впритул одна до одної, вибудовуючи довгий ланцюг. Хтось виїжджав на узбіччя, хтось, навпаки, зависав посеред дороги, не розуміючи, що робити далі. Серед усього цього вже з’являлися люди, які вибігали зі своїх авто, озиралися, кричали, хапалися за телефони, намагаючись одночасно допомогти і зрозуміти, що саме сталося.

Я теж з’їхав убік і зупинився, але не одразу змусив себе вийти з машини, залишившись сидіти за кермом ще кілька довгих секунд, дивлячись крізь лобове скло на те, що відбувалося попереду. Мене не покидало відчуття, ніби це була сцена з фільму, до якої я не мав жодного відношення, хоча насправді перебував занадто близько, щоб вважати себе випадковим свідком. Усе навколо рухалося, люди вибігали з машин, хтось жестикулював, хтось уже схилився над дорогою, але цей рух здавався мені віддаленим, приглушеним, наче я дивився на нього крізь товсте скло, яке відділяло мене від реальності. 

Зрештою я повільно потягнувся до ручки дверей, відчинив її і вийшов назовні, відчуваючи, як прохолодне ранкове повітря поступово повертає мене до реальності.