9

Татуювання я таки вирішив зробити. По-перше, потрібен був привід знову побачити Сніжану і розпитати її про стосунки з Валерією. По-друге, переглядаючи варіанти тату, я натрапив на той, що зрезонував зі мною. На одному з сайтів я побачив серце, пробите шипами троянд. Воно кровоточило, а декілька крапель зависали у повітрі. Кращого символізму усього мого життєвого шляху годі було й шукати.

Я прийшов у призначений день без запізнення. Сніжана вже була на місці. Сиділа напівобертом до мене, розмовляючи з кимось телефоном. Коли двері за мною зачинилися, вона роз’єдналася і повернулася до мене.

– Привіт, – коротко кивнула вона. – Визначився?

– Так, – я простягнув їй телефон з ескізом. – Ось це.

Вона уважно подивилася, трохи нахиливши голову.

– Нестандартно, – сказала без оцінки. – Особливо як для першого. Куди хочеш?

– Ближче до серця.

Вона лише кивнула.

– Лягай. Зараз підготуємося.

Поки вона готувала інструменти, у приміщенні стояла звична для таких місць робоча тиша. Я спостерігав за її точними та впевненими рухами, і раптом зловив себе на тому, що вони на мене діють як гіпноз. А я сюди прийшов не за цим.

– Часто таке набиваєш? – запитав я, дивлячись у стелю.

– Серця? – вона ледь усміхнулася. – Часто. Але у кожного вони свої.

– І що, зазвичай через кохання?

Вона на секунду затримала руку, але не підняла очей.

– Часто через нього. Або через його відсутність.

Я тихо видихнув.

– Тоді, мабуть, я в тренді.

Вона ввімкнула машинку, звук заповнив простір, але не завадив розмові.

– Нерозділене? – спокійно уточнила.

– Щось типу того, – відповів я після паузи. – А у тебе як із цим?

Сніжана не відповіла одразу. Мені здалося, що вона зважує, чи варто взагалі підтримувати цю тему.

– У мене… інакше, – нарешті сказала вона. – Без драм.

– Тобто пощастило? – я трохи повернув голову, щоб глянути на неї.

– Можна й так сказати, – відповіла. Не хоче, мабуть, піднімати цю тему. Але я тут саме заради неї. І відступати не збирався.

– Є хтось?

Вона коротко кивнула.

– Є.

– Давно?

– Досить давно.

Я мовчки посміхнувся, ніби це мене не зачепило, і після паузи додав:

– І що, навіть кави зі мною не вип’єш? Чисто з цікавості.

Вона тихо хмикнула, не відриваючись від роботи.

– Не вип’ю.

– Так категорично?

– Не в цьому справа, – спокійно сказала вона. – Просто моє серце дійсно зайняте.

Я кивнув, хоча вона цього не бачила.

– Серйозно, значить.

– Так.

Я трохи помовчав, даючи розмові не виглядати допитом, а потім ніби між іншим запитав:

– Познайомилися тут, у місті?

Вона похитала головою.

– Ні. Ми разом ще з дитячого будинку.

Я ледь помітно напружився, але мій голос залишився рівним:

– Давно, значить.

– Дуже, – вона на секунду усміхнулася. – Ми там усе разом ділили. Кімнату, їжу… таємниці. Мрії.

– І досі разом?

– Так. Після вісімнадцяти з’їхалися. Знімаємо квартиру.

– І як воно? – запитав я, ніби справді просто цікавлюся, намагаючись водночас приховати хвилювання.

– Нормально, – відповіла вона. – Працюємо, відкладаємо гроші.

– На щось конкретне?

Вона зробила коротку паузу, ніби вирішуючи, чи говорити далі.

– На весілля.

Я ледь не усміхнувся, але стримався.

– Серйозно підходите.

– Інакше не має сенсу, – просто відповіла вона.

Машинка на мить стихла, вона витерла шкіру і глянула на роботу.

– Трохи потерпи, ще не кінець.

– Я не поспішаю, – тихо сказав я.

І це було правдою.

Я лежав і слухав її спокійний голос. І чим більше вона розповідала про своє життя, про “них”, про плани, тим ясніше я розумів: між рядків звучить ім’я, яке вона не називає. Валерія. І від цього усвідомлення в грудях ставало тісніше, ніж від голки, що повільно, сантиметр за сантиметром, виводила виводила лінії мого “нового” серця.

Сніжана працювала зосереджено до самого кінця, не відволікаючись на зайві слова. Розмова стихла сама собою, а думки, які переривав лише рівний звук машинки, тепер заполоняли мою голову. Коли вона нарешті відклала інструмент і сказала коротке: “Готово”, я відчув дивне полегшення. Не від того, що неприємні відчуття від голки припинилися. А від того, що нарешті усвідомив одну річ, в якій поки й самому собі зізнаватися було соромно.