8

Думка про те, що я бачу лише половину картини, не давала мені спокою. Валерія залишалася загадкою, але тепер поруч із нею з’явилася ще одна змінна – та сама незнайомка, яка щоночі забирала її з клубу, ніби мала на це повне право. І чим більше я дізнавався про Валерію, тим більше розумів: якщо я хочу наблизитися до неї, мені доведеться розібратися і з цією другою. Але так, щоб ненароком її не злякати й, водночас, не видати себе. 

Оскільки її мотоциклу вдень біля під’їзду не було, ніби вона жила в іншому часовому вимірі, я здогадався, що, скоріше за все, вона їде з дому ще зранку. Тож вибору в мене особливого не залишалося – довелося підлаштуватися під її ритм. Напередодні я орендував авто, щоб не привертати уваги і мати змогу рухатися непомітно. І однієї ночі таки залишився біля їхнього будинку, сховавшись у темряві салону та спостерігаючи за входом у під’їзд.

Ніч тягнулася повільно. Я кілька разів ловив себе на думці, що можливо я зайшов надто далеко. Але щоразу ця думка гасла так само швидко, як і з’являлася. Я вже не міг зупинитися. Не тепер, коли був так близько до розгадки їхньої з Валерією таємниці.

Близько восьмої ранку двері під’їзду нарешті відчинилися. Знайома незнайомка вийшла швидко, ніби кудись поспішала. Світле волосся, темний одяг, знайомий силует — без шолома вона виглядала зовсім інакше, ніж у ту ніч, але я не сумнівався, що це вона. 

Сіла на мотоцикл, завела двигун і рушила з місця. Я почекав кілька секунд і поїхав слідом, тримаючи дистанцію, намагаючись не загубити її в ранковому потоці машин. Ми їхали хвилин двадцять. Місто прокидалося, наповнювалося людьми, світлом та рухом, але я не помічав нічого, пильнуючи знайомий мотоцикл. Раптом вона звернула за ріг,  і мені довелося швидко перебудуватися і пригальмувати, щоб не видати себе.

Мотоцикл зупинився біля невеликого приміщення. Вивіска одразу впала в очі: тату-салон “Чорний Ангел”. Я завмер на секунду, ніби мене вдарило струмом. Збіг? Не вірю в такі речі. 

Вона припаркувалася, зняла шолом, недбало поправила волосся і… дістала ключі. Впевнено відчинила двері та зайшла всередину. Я залишився в машині ще на кілька хвилин, осмислюючи побачене.

Близько дев’ятої до салону почали підтягуватися клієнти. Життя там закипіло, і разом із цим у мене з’явився план – простий, але ефективний. Я не міг більше просто спостерігати. Потрібно було підійти ближче. Я повернувся туди вже після обіду.

Зайшов спокійно, без поспіху, намагаючись виглядати звичайним клієнтом. Незнайомка сиділа за столом, вдивляючись у монітор комп’ютера. Я на мить затримався, розглядаючи її, перш ніж підійти.

– Вітаю! Хотів би записатися на татуювання, – сказав я, ніби це було єдиною причиною мого візиту.

Вона підняла на мене очі та пильно подивилася, ніби вивчаючи.

– Звісно ж, що будемо набивати? 

Ми почали говорити. Спочатку про ескізи, про ідеї, про те, якого результата хочу добитися. Я імпровізував, підлаштовувався під розмову. І поступово, майже непомітно, переводив її в інше русло. Декілька загальних питань, трохи ненав’язливих уточнень. Дівчина поступово розкривалася у цій розмові, а я подумки вже складав на неї своєрідне досьє.

Так я дізнався, що її звуть Сніжана. Їй двадцять три роки, а в цьому бізнесі вже п’ять років — і це було помітно. У її голосі відчувалася впевненість людини, яка точно знає собі ціну – ні краплі зайвої скромності, але й жодного натяку на хизування. Вона справляла враження справжньої майстрині, яка досконало володіє своєю справою.

Я слухав її і водночас відчував дивне роздвоєння. З одного боку – вона була просто ще однією людиною, з якою я вів розмову. З іншого – вона була ключем до Валерії. Частиною тієї історії, яку я намагався розплутати. Тепер я був впевнений, що між ними двома – стосунки. Хоча б тому, що з екрану монітора її ноутбука на мене дивилася моя Валерія, мій “Чорний Ангел”…