6

Додому їхав, мов у тумані, намагаючись переварити щойно побачене. Я все ще бачив перед очима ту сцену біля під’їзду – впевнені рухи Валерії та її супутниці, той поцілунок, у якому не було жодного сумніву чи награності. І чим довше я про це думав, тим ясніше ставало: шансів на завоювання серця “Чорного Ангела” у мене практично не було. А може, їх зовсім не було, просто я вперто відмовлявся це визнавати.

Валерія була “по той бік барикад”. Їй подобалися жінки. А мені подобалася саме вона. Я хотів саме її. Нікого іншого. Це вже починало нагадувати якусь закономірність. Мені чомусь завжди подобалися саме такі – складні, закриті, недосяжні жінки. Ті, кого потрібно розгадувати, завойовувати, витягувати з їхніх власних тіней. І що більше вони віддалялися, тим сильніше мене тягнуло до них. Такою була Валентина, такою є і Валерія…

Легкі шляхи мене не вабили, бо любов без виклику здавалася мені позбавленою сенсу. Взяти хоча б мою нещодавню колишню – Анастасію. Вона була зовсім іншою. Відкрита, тепла, жива. Вона ідеалізувала мене, зробивши сенсом свого життя. Вона була готова на все  : чекати, пробачати, підлаштовуватися, любити без умов. І мене це деякий час влаштовувало. Але й відштовхувало одночасно. Настю не потрібно було завойовувати чи розгадувати. Вона була відкритою книгою. І саме це мене в ній найбільше бісило. Жодних таємниць, жодної непрочитаної сторінки. Просто дівчина з пустими очима та примітивним поглядом на життя. Серце її я забрав ще задовго до Карпатських пригод… А Валерія була іншою. Недосяжною, загадковою, одним словом, її псевдонім дуже їй пасував.

І чому я свідомо йду на те, щоб закохуватися у складних жінок? Брак любові в дитинстві переріс у нескінченну потребу доводити, що я чогось вартий. 

Пам’ятаю, як після загибелі Петрика в моїй родині все зламалося. Він був старшим, сильнішим, кращим – принаймні так здавалося всім, і, мабуть, десь в глибині душі навіть мені самому. Коли його не стало, разом із ним ніби згасло мамине світло. Вона не плакала, не кричала. Ні. Для неї просто ніби перестав існувати весь світ. Мама потонула в глибинах власної душі настільки,  що я перестав для неї існувати. Вона дивилася крізь мене, не чула, не хотіла реагувати ні на мої досягнення, ні на невдачі. Я міг годинами сидіти поруч, говорити, щось питати — і не отримувати відповіді. У її світі більше не було місця ні для кого, крім втрати. Але я ж залишився. Я був поряд! Непомітний для неї, але ж ЖИВИЙ!

І тоді, після безглуздих спроб привернути мамину увагу, я вирішив: щоб мене знову побачили, потрібно щось зробити. Щось таке, що витягне маму з затяжної депресії і змусить її згадати, що в неї є ще один син. Довго думати не довелося. Вирішення проблеми підкинув мені, як не дивно, сусідський пес. Дядько Іван тримав у дворі ротвейлера, і всі знали, що краще без зайвої потреби не підходити навіть до паркану. Собака був агресивною нездарою, абсолютно не пристосованою до життя серед людей. А найбільше Річ, так його звали, ненавидів дітей. Загледівши малого шмаркача, він закипав злістю й вискалював ікла ще до того, як той наближався. Тому біля хати дядька Івана ніхто не ошивався. Ніхто, окрім мене. Я вже тоді знав, що Річ і стане тією рятівною соломинкою, яка поверне мені любов і турботу матері.

На літніх канікулах я часто дражнив пса, поки сусідів не було вдома. Брав гиляку і бив по паркану, чим виводив з себе ротвейлера. Та зробити він мені поки що нічого не міг. Його ненависть до мене зростала з кожним днем, а я все чекав слушної нагоди. 

І ось вона настала. Першого вересня я повертався додому зі святкової лінійки і ще здалеку побачив дядька Івана, який йшов від хати до паркану. Я пришвидшив крок. Річ теж помітив мене і почав повільно йти за господарем, намагаючись себе не видати. Сусід, гадки не маючи про нашу ворожнечу, впевнено штовхнув хвіртку. Він застиг на порозі лише на мить – обернувся гукнути дружину, аби та винесла щось забуте. Я в цей момент вже порівнявся з їхнім парканом, а Річ, не чекаючи запрошення, вибіг на вулицю і стрімголов помчав на мене, скалячись.  Я навіть не відскочив, знаючи, чим все це закінчиться. За мить гострі зуби пса вже розшматували мені штанину і вп’ялися у ногу. Почувся зойк тітки Клави та сердита команда дядька Івана: “Річ, фу!” Та було вже пізно. Собака зробила свою справу. Біль був настільки гострим, що в очах потемніло, а по венах ніби пустили електричний розряд. Я пам’ятаю кров, крики, чиюсь метушню. Але найяскравіше — обличчя мами. Вона вперше за довгий час дивилася на мене так, ніби я існую. Перелякана, вона тримала мене, говорила щось, метушилася. І я, стискаючи зуби від болю, раптом відчув дивне полегшення. Мене нарешті побачили. Мене люблять. Все інше немає значення.

Потім були лікарні, уколи від сказу, попри завірення сусідів, що це зайве, тринадцять швів на нозі, які ще довго нагадували про себе. І кілька тижнів – її уваги та турботи. А потім усе повернулося назад.

Зараз, у напівтемряві таксі, їдучи від жінки, для якої я – лише безлика постать адміністратора, я усвідомив циклічність свого життя. Це було дежавю: те саме відчайдушне прагнення визнання, та сама хвороблива тяга до тих, хто мене не помічає. І, можливо, та сама готовність перейти межу, якщо це буде потрібно. Я провів рукою по обличчю і тихо видихнув, дивлячись на дорогу попереду.

А десь глибоко всередині мене з’явилася думка, від якої стало тривожно спокійно: можливо, я й досі той самий хлопчик, який готовий зробити собі боляче, аби його нарешті помітили.