5

Після тієї ночі я вже не міг дивитися на все так, як раніше. Спочатку намагався переконати себе, що це випадковість, що той мотоцикл – лише разова історія, дрібниця, яка не варта уваги. Але час йшов, а картина повторювалася як у “Дні бабака”: в кінці зміни Валерія виходила з клубу, прощалася з колегами, проходила до рогу вулиці й з темряви виринав той самий мотоцикл. Щоразу вона без вагань сідала позаду і їхала в нікуди. Це починало роз’їдати мене зсередини. Мене дратувала не стільки її присутність поруч із кимось іншим, скільки сама невідомість. Хто він? Її хлопець? Чому ж вона не пліткує про нього на роботі з подругами? Невже я так помилявся у своїх спостереженнях, що навіть не припускав думки про її стосунки?

З кожним вечором ці роздуми ставали нав’язливішими і не давали мені зосередитися на роботі. Я ловив себе на тому, що постійно шукаю підтвердження своїм підозрам, вигадую сценарії, один темніший за інший. У моїй голові той мотоцикліст уже встиг стати ким завгодно: коханцем, покровителем, кимось із її минулого, кимось, хто має на неї більше прав, ніж я. І ця думка була нестерпною. Не тому, що я щось їй обіцяв чи вона мені – а тому, що я вже вирішив для себе, що вона має бути моєю.

Довго бути у цій суцільній темряві я не міг, а тому одного дня після роботи швиденько сів у таксі, які частенько стояли під клубом, чекаючи щедрих клієнтів. 

– То що, куди їдемо? – запитав водій, кинувши на мене швидкий, трохи втомлений погляд у дзеркало.

Я не відповів одразу. Погляд був прикутий до тендітного силуету Валерії, яка йшла безлюдною вулицею, щось тихенько собі наспівуючи.

– Поки що нікуди, – нарешті сказав я тихо. – Стоїмо. Чекаємо.

Водій трохи насупився, але нічого не перепитав. Лише знизав плечима і відкинувся на спинку сидіння, барабанячи пальцями по керму. Для нього це була просто ще одна поїздка, та не для мене. 

Секунди тягнулися повільно, майже нестерпно. Та все ж за кілька хвилин вже знайомий до болю мотоцикл з’явився з-за повороту, впевнено ковзаючи нічною вулицею. Я відчув, як щось різко стиснулося всередині, і вже не думаючи, нахилився вперед.

– Поїхали, – коротко кинув я, коли Валерія примостилася біля мотоцикліста. – За ним. Тільки акуратно, щоб не сполохати.

– Я таким не займаюся, – відповів різко.

– Плачу двісті гривень, – сказав я, не збираючись відступати від задуманого.

Водій глянув у дзеркало вже уважніше, з цікавістю, але цього разу нічого не сказав. Лише мовчки натиснув на газ.

Дорога перетворилася на дивну, напружену гру тіней і світла. Мотоцикл то зникав у потоці машин, яких тієї ночі було на диво багато, то знову з’являвся попереду. Я напружено вдивлявся в їхні силуети – її руки на його плечах, її тіло, що нахилялося разом із ним на поворотах – і відчував, як усередині змішується злість, цікавість і якась майже хвороблива рішучість. Я не просто хотів знати, хто він, а вже вимальовував в голові плани з його усунення.

Ми залишили позаду залитий вогнями центр міста, де ніч ще жила, і заглибилися в один із спальних районів на околиці. Мотоцикл зупинився біля звичайного під’їзду, нічим не примітного, такого, повз який проходиш і не запам’ятовуєш. Я наказав водієві зупинитися трохи далі і залишився в машині, стискаючи пальцями край сидіння так, що аж побіліли кісточки. Усе всередині мене напружилося до межі. Я чекав чогось, сам не знаючи чого. Ніби від цієї миті залежало моє подальше життя.

Вони тим часом злізли з мотоцикла. Валерія зняла шолом першою, її волосся розсипалося по плечах, і навіть у тьмяному світлі ліхтаря вона виглядала “Чорним Ангелом”, що спустився з небес. Та зараз мені було цікавіше розгледіти свого суперника, тож я перевів погляд на водія. Той повільно підняв руки до шолома… і зняв його.

Я не одразу зрозумів, що бачу. Переді мною була дівчина. Молода, світловолоса, з чіткими рисами обличчя, в яких не було нічого грубого чи чоловічого. Навпаки – вона була по-своєму красива, майже різка у своїй світлій контрастності до Валерії. Це усвідомлення похитнуло усю мою впевненість та розбило вщент всі ті домисли, які я вже встиг побудувати у своїй голові.

А потім сталося те, що остаточно вибило ґрунт з-під ніг. Валерія зробила крок до неї і без жодного вагання поцілувала незнайомку. Це був зовсім не дружній поцілунок. В ньому було стільки пристрасті й  стільки природності й звичності, що будь-які сумніви зникли одразу. Вони були разом…

Я сидів у темряві таксі й дивився, як вони разом заходять у під’їзд, зникаючи за дверима, ніби їх ніколи й не було. І вперше за весь цей час я відчув як моя впевненість, усі мої плани, уявлення про неї розсипалися на очах, залишаючи після себе порожнечу, яка швидко починала заповнюватися новим усвідомленням. Це ускладнювало все. Але зупинитися я вже не міг…