2

Її звали Валерія, але для публіки вона була “Чорним  Ангелом”. І, чесно кажучи, це ім’я пасувало їй ідеально. Пристрасна брюнетка з густим і гладким, мов шовк, волоссям, що спадало хвилями по плечах. Воно вбирало в себе світло софітів, й іноді здавалося, що воно живе власним життям. Кілька пасм завжди випадали вперед, обрамляючи обличчя і додаючи їй якоїсь дикої, неконтрольованої привабливості.

Її очі… темні, глибокі, майже чорні, з тим холодним блиском, від якого важко було відвести погляд. Вона ніби зазирала тобі в душу й бачила наскрізь. Від цього погляду неможливо було сховатися. Та й не хотілося. Лише розчинитися в ньому, як у темній безодні.

Рухалася Валерія так, ніби не торкалася підлоги. Кожен жест був плавним і продуманим. Постава – граційною, і деколи мені здавалося, що в минулому житті вона була пантерою, небезпечною дикою кішкою, яка так і норовила вп’ястися зубами у твоє горло.

Та більш за все мене приваблювала в ній така собі дивна суміш холоду й вогню. Вона могла виглядати недосяжною, майже небезпечною, але саме це і притягувало. На сцені вона здавалася недосяжною, майже фатальною, і саме ця небезпечна аура гіпнотизувала зал. Кожен гість плекав ілюзію, що її особливий погляд призначений лише йому.  А зі своїми коліжанками вона поводилася дуже дружньо, завжди знаходила потрібні слова, розраджувала та веселила, коли це було потрібно.

       Я не міг її до кінця збагнути, а тому закохався майже одразу. Вона просто мусила належати мені. Я відчував, що Валерія могла доповнити мене, зрозуміти той мій темний бік. Недарма ж сама вибрала собі сценічне ім’я “Чорний Ангел”. 

Перші тижні я навіть не наважувався підійти до неї. Хоча мав повне право. Будучи адміністратором, я щодня перетинався з нею за кулісами і лише формально вітався. Я хотів завести  якусь невимушену розмову, але щось мене зупиняло. Можливо, страх зруйнувати той образ, який я вже встиг собі намалювати. А може, навпаки – бажання спочатку розгадати її, перш ніж зробити перший крок.

Тож я спостерігав. Завжди трохи здалеку, непомітно. Вивчав її рухи, жести, інтонації. Як вона невимушено сміється з дівчатами в гримерці. Як замовкає на кілька секунд перед виходом, перевтілюючись у того свого “Чорного Ангела”. Як після виступу на мить заплющує очі, ніби повертається назад у свій справжній невигаданий світ.

Я помічав дрібниці, які, здається, ніхто більше не бачив. Що вона любить чорну каву без цукру. Як іноді задумливо дивиться кудись повз людей зі скляним відчуженим поглядом. Як обережно, майже непомітно, торкається кулона на шиї, коли нервує.

Я слухав, що про неї говорять інші. Бармени, охорона, дівчата. Хтось захоплювався нею, хтось заздрив, хтось намагався вигадати історії про її минуле. Але в цих розмовах було більше домислів, ніж правди. І це лише ще більше розпалювало мій інтерес. Мені хотілося знати про неї все. Не ту фатальну жінку зі сцени.  А справжню її. Якою вона стає, коли змиває макіяж. Про що думає, коли коли гасне світло і зал нарешті стихає. Чого боїться. Кого любить або любила.

І чим більше я спостерігав, тим сильніше відчував, що вона не така проста, як здається. У ній було щось глибше, темніше… і, можливо, саме тому мене так тягнуло до неї. В ній була та сама темрява і порожнеча, що й в мені! Потрібно було лише трішки більше часу, щоб розгадати таємницю “Чорного Ангела”, а чекати я вмів…