11

Я прийшов до хати непоміченим і одразу ж почав позбуватися будь-яких доказів. Поставив у пральну машинку верхній одяг, а сам заліз під душ і ретельно вимився. Не вистачало ще, щоб на мені знайшли Настіну кров! Наплічник я залишив біля тіла. Це викликало менше підозр, адже туристи часто ходять в гори не з пустими руками. А ось порожню оксамитову коробочку забрав. Поклав туди куплений на барахолці недорогий перстень. Якщо в міліції його таки підозрюватимуть в чомусь, покаже, що мав серйозні наміри щодо дівчини. Це мусило збити їх зі сліду.

Кіготь вимиватися ніяк не хотів. Допоміг старий трюк з перекисом водню з аптечки. І вже за десять хвилин він повернувся до свого старого власника – ведмедя на підлозі. А я заскочив у ліжко лише за хвилину, як у двері постукали. На порозі стояла хазяйка.

– Слава Йсу! – привіталася жіночка і безцеремонно, не очікуючи запрошення, пройшла до хати. – Ох і снігу ж намело! А де твоя коліжанка?

– Мабуть, пішла гуляти, – не повівши й бровами, мовив спокійно я. – Вона говорила, що хоче помедитувати зранку в горах.

– Лишенько, та куди ж в таку погоду в гори йти?! – плеснула руками хазяйка. – Чого ж ти стоїш? Йди за нею і веди назад! Стежки позамітало, вона й дороги до дому знайти не зможе.

– Може Ви зі мною підете? – спитав я, зиркнувши на неї.

Жіночка на мить завагалася, а потім нервово зітхнула.

– Та куди ж я тебе самого пущу, дурний? – буркнула вона. – Ходімо вже. Тільки хутчіш, поки завірюха знову не піднялася. 

Ми вийшли з хати. Холод одразу вдарив у лице, а вітер підхоплював сніг і крутив його між деревами. Стежку й справді майже замело – лише подекуди крізь білу ковдру проступали темні плями землі. Ми йшли мовчки. Сніг рипів під ногами, гілки дерев скрипіли від вітру. Жіночка раз у раз кликала:

– Дівонько! Гей! Де ти там?

Її голос губився в лісі. Ми блукали довго. Стежки розходилися, зникали під заметами, і кілька разів нам доводилося повертатися назад. Вітер посилювався, сніг засліплював очі. Нарешті вийшли на вже до болю знайому мені галявину. Я зупинився, бо хотів, щоб моя попутниця знайшла Настю першою.

Жіночка зробила кілька кроків уперед, придивилася… і раптом застигла. Її руки повільно піднялися до рота. Вона побачила тіло Анастасії. Волосся моєї колишньої коханої розсипалося по снігу, а плечі й обличчя вже були майже невидимими під білою холодною ковдрою. Кілька секунд стояла глуха тиша. А потім жіночка закричала.

– Господи милостивий!..

Її крик розірвав тишу лісу, злякано зірвавши з дерев зграю ворон. Вона кинулася вперед, падаючи на коліна біля нерухомого тіла, розгрібаючи руками сніг.

– Дівонько! Чуєш мене?! – схлипувала вона, трясучи її за плечі. – Прокинься!..

Але звісно ж та не ворушилася. Я теж зробив зляканий вираз обличчя і підскочив до них.

– Настю! Кохана моя! Та як же це?? – кричав я, театрально заламуючи руки.

– Ой, синок, це, мабуть, якийсь хижий звір, – зітхала хазяйка, ледь стримуючи сльози. – Дивися які борозди на шкірі…

… Такого висновку дійшла і міліція. На мене, на щастя, підозра і не впала. Все виглядало як нещасний випадок з нападом ведмедя на беззахисну туристку. 

Після підписання свідчень я лишився єдиним, хто міг вирішити її долю. Я ж, на засадах колишнього коханого та потенційного нареченого (обручка, яку я витягнув з кишені куртки в якості доказу, таки знадобилася) погодився на кремацію. А потім разом з урною повернувся до Черкас. Прах розвіяв все в тому ж “Сосновому бору”... Що сказати, мабуть, я сентиментальний…