10

Звісно, ні про які лижі ми вже не думали і вечір повільно переріс у ніч, а ніч - у ранок. Я насолоджувався своєю дівчиною до скону. Іноді навіть думав, щоб продовжити ці дивні стосунки ще на рік. А що? Мені з нею добре, вона втілює у життя мої найпотаємніші бажання. Від мене нічого не вимагає. Але ж Київ… Життя разом…

- Про що задумався, коханий? - ніби почувши мої думки, мовила Настя.

- Та так, про майбутнє… - відповів я, не вдаючись до подробиць. 

- Я теж часто думаю про наше з тобою спільне майбутнє, - радісно пролепетала моя дівчина. - Як ми поїдемо в столицю, як житимемо разом, як ти мене розбещуватимеш подарунками і скільки у нас буде діточок. Я ось хочу трійко чи четверо, бо я ж зростала без братів і сестер і думаю, це буде чудово…

Вона ще говорила і говорила, але я її не слухав. До мене повернулося те почуття роздратування, яке Настя викликала у мені, коли починала торохтіти. Щоб не прикінчити її тут і зараз, запропонував подивитися телевізор. Там показували передачу про небезпечних тварин України.

- Нудно, котику! - занила Анастасія. - Я краще піду ванну прийму. Йдеш зі мною?

- Ти йди, я пізніше приєднаюся, - відповів, а сам почав уважно вслухуватися в слова диктора.

“У Карпатах немає тварин, які спеціально полюють за людьми. Усі тварини, навіть такі небезпечні, як ведмідь, вовк, рись і кабан, всіляко намагаються уникати зустрічей з людиною. Однак взимку з’являється виняток, про який варто знати кожному туристові: ведмідь-шатун. Це ведмідь, який з певних причин (хвороба, недостатній запас жиру або сильне занепокоєння) не впав у зимову сплячку або прокинувся посеред зими. Через відсутність їжі та постійний голод такий звір втрачає природний страх перед людиною. Для шатуна будь-який рухомий об’єкт розглядається виключно як потенційна здобич.  Тому зустріч із таким ведмедем також становить смертельну загрозу…” 

Раптом у мене з’явилася ідея. Ведмідь! Точно! І як я раніше не здогадався?! Зіскочивши з ліжка, оглянув шкуру. Лапи з гострими кігтями, зуби… Чудова вийде інсценізація. Потрібно буде лише позичити у цього хутряного килимка один зуб і один кіготь… А потім приклеїти все назад. Тільки де ж клей знайти?

Поки Настя ніжилась у ванні, я обшукав усю хату. На щастя, бабці вдома не було. Клей знайшовся в одній з шухляд дерев’яного комоду у вітальні. Що ж, часу гаяти не можна було. Використовуючи свого ножа, я зрізав зуб та кіготь з ведмедя і заховав їх до наплічника. Сірчану кислоту вилив неподалік від двору і там же закопав пляшку, сміттєві пакети, а лопатку залишив у сараї. Не вистачало ще, щоб все це добро знайшли правоохоронні органи, коли прийдуть сюди сповіщати про трагічну подію.

- Кохана, з Днем всіх закоханих, - вбіг я до ванної, не в силах більше чекати. - Одягайся, йдемо гуляти. У мене для тебе сюрприз!

- А як же лижі? - закліпала очима Настя.

- Все потім! Ось побачиш, ти не пожалкуєш, якщо підеш зі мною зараз! 

Її погляд видав щиру цікавість. Вона швиденько вискочила з ванни, похапцем загорнулася в рушник і побігла одягатися. Я ж нервово позирав у вікно, остерігаючись, що хазяйка прийде завчасно і зіпсує мій план. Та бабця додому не поспішала. 

Ранок був чудовим для мене. Падав лапатий сніг. А отже сліди засипало буквально одразу. Ліс жив своїм зимовим життям. Я йшов позаду Анастасії, і я раз у раз озирався, боячись небажаних свідків нашої прогулянки. Їх, на щастя для мене, не було.

Настя ж не вмовкала ні на мить. Розповідала про те, який я у неї романтик і як їй зі мною пощастило. А ще згадувала наше перше, так би мовити, побачення, і казала, що сьогоднішній день можна вважати річницею наших з нею стосунків.

Я лиш зрідка мугикав у підтвердження її слів, хоча думки мої були зайняті зовсім іншим. Нарешті ми вийшли на невеличку галявину. Навкруги не було ні душі. І тиша. Складалося враження, що навіть природа затамувала подих, готуючись до того, що мало статися за мить.

Я зупинився, розвернув до себе Анастасію і взяв її за руки.

- Кохана, я хотів би тебе дещо запитати… - почав я, збиваючи дівчину спантелику. 

- Так… - мовила вона, певно очікуючи від мене пропозиції руки та серця.

- Ми вже рік з тобою разом і нам з тобою так добре разом… - продовжував я. - Тож чому б не перенести наші стосунки на інший рівень…

- Продовжуй, - прошепотіла вона, боячись навіть поворухнутися. 

- У мене для тебе подарунок, потримай мій наплічник…

Вона взяла його до рук, але погляд був прикутий до мого обличчя. Настя хотіла прочитати там безмежне кохання до неї, а ще їй, мабуть, дуже хотілося себе вщипнути, щоб перевірити, чи це не сон.

Я повільно розстібнув блискавку наплічника, ніби справді збирався дістати звідти щось надзвичайно важливе. Настя затамувала подих. У її очах світилися надія і щастя. Вона, певно, вже уявляла каблучку, красиві слова, нове життя. Я ж дістав лише маленьку коробочку.

— Це… для тебе, — сказав я, намагаючись говорити м’яко.

— Боже… — прошепотіла вона і прикрила рот долонею.

Я зробив крок ближче.

— Але спочатку… заплющ очі.

Вона посміхнулася — тією щирою, беззахисною посмішкою, яка колись мені подобалась, а тепер лише дратувала.