9

Чим ближче наближався День закоханих, тим менше часу було на підготовку задуманого. Я ще не був впевнений, як пояснити усім зникнення Анастасії після чотирнадцятого лютого, а тому треба було щось вигадати. І щось дуже переконливе, адже я не міг допустити, щоб у когось виникли якісь підозри. 

- Не плануй нічого на День Святого Валентина, - мовив я, щойно переступивши поріг Настиної кімнати. - Ми їдемо на гірськолижний курорт у Карпати.

- А-а-а-а-а! - закричала вона, скачучи на одному місці. - Це ж чудово, котику!!!

Мушу відмітити, за таку хорошу новину Анастасія віддячила мені тоді щедро. Все ж, вигадлива дівчина… Була…

Я ретельно підготувався цього разу. До наплічника разом з ножем та невеличкою лопатою поклав сірчану кислоту, сміттєві пакети і ще декілька дрібничок. 

План був доволі простий. Вечірня прогулянка гірськими стежками. Тут, далеко від людей, Настя і повинна була “загубитися”. А я – подати її у розшук. Ну, з ким не буває. Звернули не туди… Темно… Можна навіть якусь травму зімітувати. Типу, впав, знепритомнів, а коли прийшов до тями – її вже поруч не було. Думав, що побігла шукати допомогу, повернувся на базу, а її ніде немає. 

Чим ближче наближалася поїздка, тим більше я жадав мати у колекції ще одне серце. Перше було надійно сховане у підвалі будинку моїх батьків. Навідувався я в свій рідний двір дуже рідко. Боявся, що мене впізнають сусіди і почнуть соромити, що не доглядаю за своїми рідними. Аби ж хто запитав колись у них, чому після смерті старшого сина, “забили” на молодшого? Як тато “не просихав”, а потім щоразу “доставав ременя” з приводу і без. А мама від душевних мук не вставала з ліжка по кілька днів і ходила під себе. Ні, досить з мене цих сімейних драм. Я вже давно переконав себе і своїх знайомих, що я сирота. Та деякою мірою, це так і було. Асоціюватися з тими людьми, які тепер стали спотвореними копіями себе, я не хотів.

 Анастасія ж, нічого не підозрюючи, щиро раділа романтичній  поїздці. Вона своїй Каті щодня розповідала, який у неї чудовий хлопець. Та й публічно показувала, що ми ледь не ідеальна пара. Я цей міф також підтримував. Не можна було, щоб у когось виникли сумніви щодо наших “почуттів”. Тому я постійно був у ролі “Містера Досконалість”. І, чесно кажучи, мені це вдавалося. 

Тринадцятого лютого ми вже сиділи в купе потяга на Яремче, звідки автобусом мали доїхати до Буковеля. Настя була дуже жвавою, аж занадто… Починала нагадувати мені настирливу муху, яка дзижчала і ніяк не хотіла вгамовуватися. За цей рік я від неї вже втомився. Втомився вдавати кохання,  якого не було. А інтелектуальна прірва між нами та її легковажність стали просто нестерпними.

Єдине, що утримувало мене поряд, була її нестримна пристрасть у ліжку. І лише вона відтерміновувала неминучу розв’язку. Та час Х наближався і я дозволив Анастасії наостанок подуркувати.

Прибувши до Буковеля, ми одразу ж поїхали у приватний сектор, де я заздалегідь зняв нам кімнату в невеликій хатині. Вона знаходилася на краю села, а далі йшов ліс. Чудове місце, щоб “загубитися”. Бабця, якій належало житло, прийняла нас досить тепло. 

Інтер’єр хати нагадував якийсь куточок таксидерміста. З усіх кутків на нас дивилися скляні очі тварин, що колись бігали цими лісами.

- Мій Федько був мисливцем, от і маю тепер такий скарб, - мовила бабця, вловивши наше сум’яття. Ми лиш посміхнулися у відповідь, хоча навіть у мене мороз пішов шкірою.

Бабця показала нам нашу кімнату, де на підлозі розпласталася шкура колись живого ведмедя,  нагодувала грибною юшкою і залишила удвох.

- А у мене для тебе подарунок, - мовила Анастасія, щойно ми залишилися наодинці. - Чекай мене тут!

Вона схопила свою сумку і зникла у ванній кімнаті.

- Я думав сьогодні поїхати на лижах покататися! - крикнув я їй зі спальні. - А завтра можна було б гірськими стежками прогулятися… Якщо ти, звісно, не проти!

Настя нічого не відповіла, однак вже через хвилину стояла на порозі кімнати у симпатичному білому прозорому мереживному пеньюарі, що залишав мало місця для фантазії. Такою я і закарбую її у пам’яті назавжди. Мою Анастасію.