7

Осінь принесла з собою дощі та меланхолію. Четвертий курс починався в’яло. Лекції були нудними, вчитися зовсім не хотілося. Настя теж була не в настрої. До її кімнати підселили новеньку, Катю. Тож ми вже не могли весь час залишатися наодинці у кімнаті. Доводилося креативити. У сонячні дні нашим прихистком ставали безлюдні паркові алеї, затишні сквери та двори покинутих будівель. У дощову погоду доводилося витрачати кошти на недорогі готелі або чекати, поки сусідка піде до бібліотеки чи на тренування. Вона займалася танцями по вівторках і четвергах з п’ятої до восьмої. Чому я це знав? У цей час кімната гуртожитку була цілком і повністю наша.

Хоч я і не хотів відмовлятися від свого початкового плану – рік на стосунки і логічний кінець, – проте мусив собі зізнатися, що до Насті я звик. Вона ніколи не жалілася на головний біль. Ніколи не відмовляла у близькості. Для мене завжди знаходила час. Вона кохала мене. Ненав’язлива і безвідмовна. Проста і відверта. Моя прочитана книга. Моя Анастасія.

Проте цей спокій тривав недовго. Невблаганна реальність швидко внесла свої корективи в нашу ідилію. Якось на початку жовтня до кімнати гуртожитку постукали. Я неохоче виліз із ліжка. Невже Катя з бібліотеки так рано повернулася? Зазвичай вона раніше сьомої не приходила. Я відчинив двері. Та ні, не Катя. На порозі стояла тендітна жінка в легкому пальті та ніяково посміхалася.

– Доброго дня, – мовила вона тихо. – А Анастасія Петричук тут живе?

– Так, це я, – Настя підбігла до дверей, похапцем накидаючи на легкий халатик.

– Мене звати Валерія Василівна, я мама Валентини.

У повітрі зависла незручна пауза. 

– Приємно познайомитися, – нарешті порушив тишу я. – Мене звати Валентин. Чим можемо допомогти?

– Справа в тому, що моя донька зникла…

– Давно? – поцікавилася Настя.

– Я не впевнена, коли саме… – жінка виглядала збентежено. – Думала, ви мені зможете допомогти.

– Не знаю, чому прийшли саме сюди, – повела плечима моя дівчина. – Валя тут не живе ще з зими.

– Як з зими?

– Ну так, останній раз вона зателефонувала мені ще на День Святого Валентина. Сказала, що кидає університет і переїжджає до Вас.

– Господи… – жінка зблідла і схопилася за серце.

– Вам зле? – запитав я, і не дочекавшись відповіді запропонував їй присісти. – Насть, біжи на кухню, принеси склянку води.

Коли за моєю дівчиною зачинилися двері, я підійшов до Валерії Василівни і співчутливо – наскільки дозволяв мені мій вроджений акторський талант – подивився їй у вічі.

– Дивно, що ви помітили відсутність доньки аж зараз. Чому ви не почали шукати її раніше?

– Ми з чоловіком не спілкувалися з нею ще з минулого року, – почала вона. – А тут цей дзвінок з деканату. Що у неї літня сесія не здана. І що в гуртожиток у вересні не заселилася…

– Ну хоч хтось за Вашу Валю переймається, – я не зміг втриматися від в’їдливого коментаря.

Мене взагалі вражав спокій цієї жінки. Її доньки не було майже рік, а вона ще й досі не підняла на ноги увесь університет.

– Все не так просто, як здається на перший погляд, – Валерія Василівна дивилася у вікно і нервово крутила ґудзика на своєму пальті. –  Річ у тім, що Валентина – наша прийомна донька. Проте дізналася вона про це випадково минулого року. А тут ще ці стосунки з Олександром. Вона не хотіла з нами залишатися. Не могла вибачити нам, що ми приховали від неї  правду. Чоловік мій теж наговорив їй багато… Зрештою вона забрала речі і пішла до свого хлопця. З того часу ми не спілкувалися…

– Дивно, мені Валя про все це нічого не казала… – задумливо мовив я.

– А Ви з моєю донькою були знайомі?

– Не те, щоб дуже близько, – в цей час до кімнати зайшла Настя зі склянкою води. – Але ми були хорошими приятелями, – я багатозначно подивився на свою дівчину.

– Так, це правда, – підтвердила вона, навіть не задумуючись. – Ми з Валіком зустрічаємось вже дуже давно, тому він не міг не знати мою сусідку по кімнаті. Ми товаришували втрьох. Мене образило, що ваша донька вирішила поїхати, обмежившись лише телефонним дзвінком. Це, щонайменше, нечемно.

Остання репліка, вочевидь, була кинута як докір і Валерія Василівна мимоволі скривилася.

– А Вам не спадало на думку, – мене раптом осінило, – що Валя могла знайти своїх справжніх батьків.

– Справжніх? – дівчина здивовано поглянула спочатку на мене, а потім і на гостю.

– Ми її удочерили, – відповіла та.

– Оце так несподіванка… Ось так живеш разом з кимось і не знаєш і половини правди про його чи її життя.

«Ти навіть не уявляєш, наскільки ти зараз маєш рацію», – подумав я, але вголос сказав:

– Між тим, я думаю, що все це непорозуміння через справжніх батьків Валі. Не дивно, що вона не наважилася відкритися нам, адже це дуже особиста тема. Не нам її судити. Чи маєте ви бодай якусь інформацію про її біологічних батьків?

– На жаль, ні, – заперечно похитала головою Валерія Василівна. — Увесь процес оформлення документів відбувався в умовах суворої анонімності, як того вимагає закон.