5

Склавши літню сесію, ми з Анастасією вирішили поїхати в Одесу на кілька тижнів. Після того марафону, коли ми за лічені дні намагалися вивчити програму за весь рік, мізки просто закипали. Ми під час екзаменів навіть вирішили зробити невеличку паузу в наших стосунках. Адже бути відрахованим з університету не хотів ніхто з нас.

Та пекельна сесія залишилася позаду. А попереду нас чекало чотирнадцять днів свіжого морського повітря, гарячого піску, морепродуктів та холодного пива. Ми винайняли кімнату в одному з приватних будиночків, розташованих неподалік від пляжної зони у старенької бабусі. Крім нас, туди заїхала ще молода родина з немовлям та двоє студенток з Вінниці.

Кімната була невеличкою: ліжко, письмовий стіл, старенька шафа та трюмо. Але нам з Анастасією й не потрібно було багато простору. Ми все одно планували весь час валятися на пляжі, а вечорами гуляти містом. Єдиним, хто псував всю цю ідилію, був пес. Його звали Сірком, хоч сірий колір в його забарвленні був відсутній. Сірко був чорною як вугілля, зовсім невеличкою псиною, але дуже і дуже галасливою. Настільки галасливою, що вночі не було чути навіть сусідське немовля, яке плакало від того, що в нього різалися зуби.

– Людмило Петрівно, – зверталася до хазяйки Соня, мама немовляти, – зробіть щось із собачкою. Мій Ромчик і так спати не дає, а тут ще цей волохань під вікном завиває.

– Та що ж я з ним зроблю? – бідкалась старенька. – Йому вже років і років…

– Ми теж сьогодні з Лілею не спали, – поскаржилася Юля. – Може йому якісь снодійні у ветеринарці випишуть? А то вдень куняє, а вночі – концерти!

– Ой, які там снодійні. Ще не те щось дадуть. А в нього розлад шлунку… Я йому того й молочного нічого не даю.

Протягом першого тижня ми з Настею тримали нейтралітет, не втручаючись у постійні чвари між господаркою та відпочивальниками. Моя дівчина мовчала, хоч я і бачив, що вона теж незадоволена. Проте ненадовго сама атмосфера приморського містечка відволікала від такої дрібниці, як гавкання Сірка.

На восьмий день після чудової прогулянки по Дерибасівській та двох порцій фісташкового морозива, Настя почувалася особливо грайливою. Ми пристрасно цілувалися цілу дорогу додому, я шепотів їй на вушко непристойності, й ми розпалилися не на жарт. Зачинивши за собою двері кімнати, я швидко роздягнув Анастасію і кинув її на ліжко. Володіти нею в той день було особливо приємно…, але в найвідповідальніший момент до нашого вікна підбіг Сірко, голосно гавкнув і заскавучав. Ми від несподіванки зупинилися. Пес же продовжував своє скавучання. Настрій пропав. Закінчувати почате ми не стали й лягли спати. Але й ця кудлата наволоч замовкла. Тоді я не витримав. Дочекавшись, коли Настя засне, я виглянув у вікно. На вулиці було тепло та безвітряно. Мимоволі глянув на небо – стільки зірок… Яка чудова ніч… А це кудлате стерво бігає двором і підгавкує, псуючи людям відпочинок. Ну нічого, це ненадовго.

Я витягнув з наплічника щурячу отруту, куплену ще три дні тому (я вже тоді думав, що Сірку горіти в пеклі) та начинив нею шматочки ковбаси, які лежали на тарілці з обіду. Тихенько підізвавши собаку до вікна, я кинув шматочки додолу. Зголоднілий пес швидко накинувся на їжу і ковбаса з отрутою зникла з доріжки, ніби її ніколи й не було. Чекати результату я не став, а спокійно пішов спати.

Зранку бабця знайшла Сірка без ознак життя та з піною в роті. Всі намагалися заспокоїти хазяйку, казали, що пес і так був вже старим і з’їв щось не те – йому й так залишалося недовго жити. Але на їхніх обличчях я не побачив жодного співчуття. Навпаки, вони таємно раділи, що нічні концерти закінчилися і що нарешті зможуть спокійно спати до кінця відпустки.

Моя Настя слухала усі ці розмови і спостерігала за моєю реакцією. Потім лиш додала:

– А де ковбаса, яка на тарілці вчора залишилася? Хотіла нам бутерброди на сніданок зробити.

– Вчора вночі щось пожувати захотілося, то я її і з’їв, – розвів я руками.

Я так і не зрозумів, чи вона про щось здогадалася, але той хитрий погляд запам’ятався мені назавжди... Більше ми до цієї теми не поверталися. А вночі ми нарешті змогли завершити почате, не хвилюючись, що нас знову потурбують…