4

Настя була дуже вигадливою у ліжку. Завжди хотіла близькості в незвичних місцях. Її збуджувала небезпека. Якби вона знала, хто я насправді й на що здатен, думаю, це збудження або ще більше виросло, або зникло б зовсім. Та поки Анастасія вважала мене янголом.

Щодня після пар ми йшли до неї в гуртожиток. Через годинку-дві виходили на прогулянку. Наше спілкування, в основному, обмежувалося тим, що ми ділилися інтимними фантазіями або просто вбивали час за безкінечними розмовами про все і ні про що. З нею було нудно. Але, водночас, комфортно. Та вона й не хотіла більшого. Я декілька разів намагався почати якусь небанальну розмову про книги, кіно, живопис, та все зводилося до одного і того ж:

– Я сьогодні взяв в бібліотеці книгу Маркеса «Сто років самотності», хочу нарешті знайти час для читання.

– Перший раз про цього письменника чую. Хто це? – на обличчі зацікавленість.

– Габрієль Гарсія Маркес – колумбійський письменник, всесвітньовідомий. А твір, який хочу прочитати, визнаний другим у рейтингу твором іспанською мовою після «Дон Кіхота» Сервантеса. Нині продано більш ніж тридцять мільйонів екземплярів цього роману, а ще його перекладено тридцятьма п’ятьма мовами світу! – розповідав я захоплено.

– Хм… І про що, цікаво, мужик пише?

– Прочитаю – розповім… – цю тему більше не хотілося продовжувати.

Коли розмова заходила про кіномистецтво, Анастасія була не більш обізнаною.

– Настю, у кінотеатрі показуватимуть «Ігри розуму» з Расселом Кроу та Дженніфер Коннеллі. Підемо?

– Це щось мабуть дуже премудре, – дула вона губки. – Краще гайнемо на «Американський пиріг 2». Ото смішна комедія! І думати не потрібно.

– Це ж таке дно, Насть… – не здавався я, намагаючись прищепити своїй дівчині хоч якийсь естетичний смак.

– І що? Зате поржемо!

З ким я зустрічався? На кого витрачав час? Але чоловіча природа брала своє. Ми йшли на дурнувату комедію, а потім у гуртожиток, де Анастасія гралася зі мною у досвідчену флейтистку Мішель, яка вчила мене, “Джима”, премудростям фізичних утіх.

Зрештою, мені таки вдалося витягти її до художнього музею на виставку картин місцевого митця. Настя почувалася ніяково, і було очевидно, що їй страшенно нудно.  І на мої запитання, які враження на неї справляють сюжети творів мистецтва, вона відповідала:

– Та мені це все якась мазня! Таке і трирічна дитина руками навазюкає. Який сюжет? Про що ти кажеш?

Я лише зітхав і терпів. Бо знав, що все це ненадовго. Вже тоді в моїй голові почала складатися картина наших стосунків. Я даю їй рівно рік. У цей час я буду найкращим хлопцем, буду віддавати всього себе (ну, не всього, але більшу частину точно), буду виконувати її забаганки. Але у день усіх закоханих я заберу те, що належить мені. Серце Анастасії. І хоч вона про це ще не знає, думаю, супротив з її сторони буде мінімальним. А зараз потрібно лише трішки потерпіти…