12

Знову цей клятий будинок. Перший поверх. Двері. Дзвінок.

– Коханий, ти що забув ключі?

Та у прочинених дверях стояв не її коханий. Ні. Там був я. Той, хто так прагнув ним стати. Віддавав всього себе. А вона зрадила мене. Вирвала палке та любляче серце з грудей. Нічого. Скоро я зроблю те саме…

В її очах зараз було стільки емоцій! Нерозуміння, страх, каяття, сором, а потім усвідомлення, що сталося щось жахливе.

– Ми так і стоятимемо у проході, чи ти дозволиш мені зайти? – я першим порушив цю гнітючу тишу.

– Звісно… Проходь… – Валентина не знала, як себе зі мною поводити. – А як ти…

– Здогадався, що ти тут? Інтуїція. Де ж ще тобі бути, як не у колишнього.

– А як ти… – знову повторила вона.

– Знаю, де він живе? Прослідкував за ним якось, коли той з роботи повертався. Хотів знати, де живе мій суперник. До речі, де він? – звісно, я не збирався зізнаватися їй, що щойно сталося.

– Пішов до сусідів… У них там щось із телевізором… –  Валя пройшла на кухню і сперлася на підвіконня. – Я тобі телефонувала…

– Мене не було вдома – бігав за подарунком. До речі! Я так і не віддав тобі оце! – я дістав із кишені невеликий оксамитовий футляр. Валентина, ніби на автоматі, прийняла його. Відкрила. Побачила браслет.

– Яка краса, – тихо сказала вона. – Але ж…

– Хочеш приміряти? – вдавши, що не почув це останнє «але», мовив я. І не чекаючи відповіді, підійшов до неї. Витягнув з футляра браслет, обережно обернув його навколо її зап’ястя і застібнув.

– Тобі личить, – усміхнувся я.

Вона не відповідала. Я розумів, що вона сильно нервує і не знає, як почати складну для нас обох розмову.

– Ти вирішила піти до Олександра? – чи то сказав, чи то запитав, хоч відповідь була очевидною.

– Валентине, пробач мене, – вона опустила очі. – Я розумію, що вчинила нечесно по відношенню до тебе.

– Облиш, марні балачки, – мовив я. – Могла би просто поговорити зі мною. Я б зрозумів. Але святкувати День усіх закоханих з колишнім, вигадуючи відмовки для свого хлопця, це вже занадто, ти так не вважаєш?

– Я хотіла тобі сказати, правда…

– Коли все це почалося?

– Я не…

– Коли???

– Після того випадку з пожежею. Я зателефонувала йому. Запитала, як він почувається. Він запропонував зустрітися. Я погодилася. На зустрічі пояснив, що помилявся, що не варто було розривати наші стосунки. Я пробачила. Бо в глибині душі все ще його кохала…

– Тоді зі мною у тебе було ЩО? – я починав все більше дратуватися. – Для чого тоді все це? Ти ж віддалася мені!

– Я не планувала тобі віддаватися. Просто за день до цього, Сашко прийшов до мене з роботи напідпитку. Ми посварилися і…

– І ти так вирішила йому помститися… Просто чудово! – нервове напруження між нами зростало.

– Знаю… знаю… Я жахлива людина. І не вимагаю від тебе прощення...

– Прощення? — я замовк, витримуючи паузу. Час було завершувати всю цю виставу. Всередині мене все палало від люті. Але вона про це не повинна була здогадуватися. – Що ж, ти вчинила дуже погано. Проте я людина доросла. Думаю, колись я зможу тебе пробачити. А зараз зроби мені одну послугу.

– Яку? – Валя в цей момент була готова на все.

— Проведи цей вечір зі мною, — я вп’явся поглядом у її очі. — Поставимо крапку там, де все почалося.

 — Поставимо крапку? — у її голосі пробринів страх. 

— Розпрощаємося. Покінчимо з цими стосунками раз і назавжди.

Валентина, здається, трішки заспокоїлася.

– Пам’ятаєш міст закоханих у парку?

– В «Сосновому бору»? Так, звісно. Там було наше друге побачення, ми там вперше поцілувалися.

– Пропоную прогулятися туди.

– Зараз? – знову тінь страху. – Але ж надворі вже ніч?

– Ліхтарі світять, не загубимось.

– А як же… Олександр? Може варто його дочекатися, попередити?

– Ми ненадовго. Звідси до парку хвилин десять-п’ятнадцять. Хіба я не заслужив на цю останню спільну годину? Не хвилюйся, я дам тобі свободу, як би боляче мені не було.  Зрештою, твоє серце все одно належить не мені…

Валя здалася. Вона накинула на себе коротку чорну шубку, яка їй завжди личила, і звичайним жестом поправила волосся. Я вдивлявся в неї, намагаючись закарбувати цей образ у пам’яті назавжди. Ефектна, сліпучо красива, але з тремтливою недовірою та прихованим жахом у погляді.

Ми причинили двері й вийшли у морозну ніч. Снігу не було, зимовий вітер обпалював обличчя. До парку йшли мовчки. Кожен думав про своє. Лише на «мосту кохання» я порушив тишу.

– Ось тут ми поцілувалися вперше, – мовив я, спершись на поруччя.

– Що б там не було, – Валя поклала руку на мою, – я не шкодую про те, що було між нами.