11

Що ж я зробив? Розгубився? Втратив контроль над собою? Відразу пішов до зрадниці та її бойфренда, щоб з’ясувати стосунки? Наробив дурниць з опалу?

Навпаки. Я діяв дуже свідомо. Як і тоді, коли хотів отримати той синій велосипед. Мої емоції відійшли на другий план. Помста завжди змушувала мене думати тверезо. А в голові вже вимальовувався план дій. Тож я побіг додому, взяв наплічник, куди поклав кухонний ніж, великий порожній мішок, мотузку та сильнодіючий засіб для чищення труб. У руках моїх був букет троянд і я, ніби нічого не сталося, знову пішов до вже знайомого до болю будинку. У вікнах квартири все ще горіло світло.

Я натиснув кнопку дзвінка. Почулися квапливі кроки. Зараз хтось дивитиметься у вічко – хто ж це так пізно ходить? Я навмисне підняв букет вище, щоб обличчя мого було не видно. Ключ в замку повернувся, двері відчинилися і я побачив здивоване обличчя Олександра:

– Валентин? А ти що тут робиш? І звідки знаєш, де я живу?

Я не встиг відповісти, адже почув десь в іншій кімнаті голос моєї коханої:

– Любий, хто там прийшов?

Вона називала його «любий»… Мій світ котився під три чорти. Я знав, на що я йду, знав, що моя Валентина зрадила мене, і, напевно, зраджувала вже деякий час. Але це слово… Останній цвях у домовину наших стосунків. Замість привітання, я процідив крізь зуби:

– Пішли, пройдемося… Поговорити треба… Валі ні слова! – остання фраза була сказана таким тоном, що Олександр зрозумів – зі мною жартувати не слід.

– Кохана, це сусід. Просить телевізор налаштувати. Я скоро повернуся.

– Добре, тільки не барися. Я поки що від тебе зателефоную Насті та Валентину, і скажу, що мама захворіла, то я до батьків на тиждень поїхала. Проведемо цей час разом. Пари нікуди не дінуться.

– Гаразд, кохана, – мій суперник, одягаючи куртку, пильно вдивлявся в мої очі. Він намагався прочитати там хоч щось, хоч якісь емоції з приводу щойно сказаного Валею. Та моє обличчя було непроникним. Кричала лише душа.

Ми вийшли надвір. Зимове повітря обпікало шкіру. Серце билося в шаленому темпі. Страшенно розболілася голова. Мені хотілося вбити його тут і одразу. Але в мене був інший план.

– Думаю, брехати тобі в цій ситуації – зайве, – почав Олександр, коли ми трішки відійшли від під’їзду. – Валентина і я – ми знову разом. На цей раз назавжди. Я зрозумів, ЩО я втратив, розлучившись з нею. Був бовдуром, що тут скажеш. Але ти повинен зрозуміти, що краще її відпустити зараз. Вона боїться тебе образити, та рано чи пізно розмова про припинення ваших стосунків станеться. Хочеш ти цього чи ні. Якщо ти дійсно любиш Валентину, відпусти її. Вона заслуговує бути щасливою.

– Вона і була щасливою. Зі мною. Доки ти знову не з’явився у її житті.

– Це ти так думаєш, – гірко усміхнувся той. – Валя зізналася мені, що від початку нашого розриву була нещасною. Ти був просто другом, людиною, яка відвертала її від думок про мене. Знаю, що це звучить досить егоїстично з мого боку, але це її слова, не мої.

Ми зупинилися перед недобудованою дев’ятиповерхівкою.

– Я малим колись дуже любив лазити по таких, – мовив я, показуючи на неї Олександру. – Знаю, що це прозвучить по-дитячому, але зробімо так. Тут шість поверхів. І два під’їзди. Біжимо наввипередки. Якщо нагору прибіжиш першим, я не триматиму Валентину. Зустрічайтеся, робіть, що хочете – я не заважатиму. Але якщо переможу я – ти зникнеш з її життя.

– Це безглузде парі, – заперечно хитав головою той.

– Невже ти так у собі сумніваєшся? – я знав, що тисну на правильні важелі. – Невже такому несміливому та невпевненому у собі я маю поступитися своєю дівчиною?

Він мовчав. Очевидно обдумував, чи приймати йому мою безглузду пропозицію.

– Гаразд, по руках, – нарешті заговорив.

Ми потисли руки, скріпивши цей своєрідний пакт. А потім розійшлись по під’їздах. Чути одне одного було добре, адже стін та дверей там не було. Крикнувши «Три, два, один», ми побігли. Точніше побіг мій суперник.

Я ж перебіг зі свого під’їзду до його і причаївся. Через хвилину почув, як він крикнув: «Перемога за мною, Валентин! Вона моя!» Але моєї відповіді він не почув. Його кроки віддалялися. Я зрозумів, що він піде поглянути, скільки мені ще бігти. Зволікати часу не було. Я швиденько, без зайвих звуків, дістався останнього поверху. Побачивши, що Олександр заглядає у вікно, очевидно шукаючи очима мене, я пришвидшив біг. Він обернувся на звук, та було запізно. Я налетів на нього з усієї сили та штовхнув його. Ніби у повільному фільмуванні, не розуміючи, що відбулося, мій суперник полетів донизу. Його життя обірвалося так же раптово, як і життя мого старшого брата. Уламком цегли я видряпав на стіні щось на кшталт прощальної записки: «Валентина, пробач мені!», викинув троянди у найближчий смітник, переховав ніж з наплічника у кишеню, та пішов назад до квартири Олександра, де мене чекала ще одна незавершена справа.