5

Вночі я часто полюбляв ходити під її гуртожитком і вдивлятися у її вікно. А що як вигляне? Побачить, що пильную її сон? Ні, це могло її злякати. Тому частіше я ховався за стовбуром великого дуба, що ріс перед дверима студентського осередку. Я відчував її на відстані. Просто не міг відокремити її від себе. Наших із нею побачень було замало. Мені хотілося бути з нею кожну хвилину. Валентина стала моїм всесвітом, моїм серцебиттям, моїм життям.

Юнацький максималізм? Не думаю. Я завжди таким був. Із самого дитинства. Все, що я любив, повинно було належати тільки мені. Дивно, що Петрик цього не розумів. Старший на чотири роки брат, не поспішав ділитися зі мною своїми іграшками. А я із заздрістю поглядав на його яскравий велосипед. Двоколісний, синій, з жовтою блискавкою – наклейкою, що виблискувала на сонці. Мрія, а не велосипед. Мені тоді було п’ять і кататися я ще не вмів. А Петрик, ніби спеціально, крутив педалі по нашому широкому подвір’ю саме тоді, коли поруч був я. Ніби кидав мені виклик: ну що, малеча, не вмієш так, як я? Мене це бісило, але зробити я нічого не міг. Розмови з батьками не допомагали. Ті лиш розводили руками – підростеш трішки і теж кататимешся. Та я хотів усе тут і зараз. Вигадавши момент, коли брат був у своїй кімнаті, я заліз на велосипед і, ледь дістаючи до педалей, почав повільно і незграбно рухатися. Петрик побачив мої намагання з вікна і вискочив надвір. Він боляче вдарив мене в живіт, скинув з велосипеда і наказав більше не чіпати його речі. Ох і розізлив він мене тоді, малий покидьок! Пам’ятаю, пообіцяв тоді собі, що «віддячу» йому за цю образу.

Все сталося на його десятий день народження. На нашому подвір’ї було гамірно. Петрикові друзі, їхні батьки, кульки, святковий стіл. Усім було весело. Усім, окрім мене. Про мене, здається, взагалі у той день всі забули. Мене ніби не існувало. Що ж, довелося про себе нагадати. Скориставшись моментом, що мене ніхто не бачить, я схопив за руль велосипед брата і повіз його на недобудовану п’ятиповерхівку – улюблене місце зустрічей місцевої дітвори. Нагору велосипед було тягнути дуже важко. Пам’ятаю, що весь спітнів, але знав, що роблю. Дивно, скільки в мені шестирічному було тоді злості. Витягши улюблену іграшку брата на останній на той час третій поверх, я залишив її на виду біля краю, а потім, непомічений, повернувся на святкування. Брат саме вихвалявся перед своїми друзями, що навчився робити «козу» на велосипеді. Тож діти зажадали побачити це на власні очі. Я, від гріха подалі, сів за святковий стіл біля мами, хоча краєм ока поглядав на Петрика та компанію. Дорослі ж нічого не помічали, лише жваво спілкувалися між собою.

Одна з дівчаток, присутніх на святі, все ж помітила велосипед на недобудові та розповіла про це моєму братові. Той, на моє щастя, не став жалітися батькам, а сам поліз за улюбленою річчю. 

Коли Петрик дістався третього поверху, велосипед ніби вріс у землю — я ж завбачливо підпер колеса цеглинами. Брат нахилився, щоб розчистити шлях, але один невдалий рух змінив усе. Велосипед вислизнув, Петрик перечепився і... полетів униз. Я ніколи не бажав йому такої долі. Хотів лише трішки провчити, але ж хіба тепер щось зміниш?

Повітря прорізав дитячий крик. Лише тоді дорослі нарешті відірвалися від своїх справ. Мої батьки не відразу зрозуміли, що сталося. Але дівчинка, яка весь час стежила за Петриком, кинулася до них і лише вигукнула: «Там!». Мама повільно підвелася. Її обличчя застигло в німому питанні. «Що там?» — прошепотіла вона, перш ніж дитина потягла її за двір, до похмурих стін недобудови…

Петрика поховали за три дні поряд з моїм дідусем. Батько після цього сильно запив. У мами була затяжна депресія. А у мене був… синій велосипед.