4

Наступне наше побачення було у парку «Сосновий бір». Місце, без перебільшення, романтичне та затишне. Блукаючи тінистими алеями, ми говорили про навчання, про плани на майбутнє. Я повів її до Мосту кохання.

– То чим плануєш займатися, коли диплом отримаєш?

– Ще не знаю, – мовив я, ухиляючись від прямої відповіді. – Треба ще довчитися. Потім видно буде.

– Ти ж майбутній менеджер! Невже не хочеш відкрити свою фірму чи хоча б працювати в якійсь міжнародній компанії?

– Я не дуже амбітний, – відповів чесно. – На цей факультет я потрапив під тиском батьків, з якими у мене, м’яко кажучи, складні стосунки.

– Дитячі травми? – обережно запитала. Здається, я почав її цікавити. Але скоріше як об’єкт дослідження у її допитливій голівці.

– Можна і так сказати, – відповів я, не занурюючись у деталі. – Можливо, колись і розповім тобі про них, якщо й досі зустрічатимемося.

– А ми зустрічаємося? – посміхнулася лукаво.

– Не знаю… Ніби вже як друге побачення у нас. Не вважаєш?

– Поживемо-побачимо!

– І на це згоден, аби бути поряд з тобою! – я подивився їй пильно в очі, але вона відвела свої вбік. – А у тебе які плани на майбутнє? – вирішив змінити тему розмови й трохи розрядити напруження, що мимоволі зростало.

– Я хочу стати головним менеджером великої корпорації.

– Якої?

– А є різниця? Для мене головне – ні від кого і ні від чого в житті не залежати. Мати змогу самостійно себе забезпечувати. І за жодних обставин не дозволяти чоловікові впливати на мої рішення чи життя.  

– Якогось конкретного? – спробував пожартувати я.

– Та усіх вас! – сказала як відрізала.

Мені стало якось образливо.

– Навіть тих, які рятують від покидьків на вулиці? – мій голос зрадницьки дрижав.

– Я нікого конкретно не мала на увазі, – Валентина намагалася мене заспокоїти. – Просто саме через таких «покидьків», які тоді напали, я й розчаровуюся у чоловічій половині людства.

– А ти не задумувалася, що, можливо, саме жінки роблять із чоловіків тих, ким вони стають, – безжальними, жорстокими та малодушними? Може це жінки – найбільша проблема людства?

– З такими думками не варто запрошувати дівчину на побачення, – холодно відповіла вона. – Знаєш, моє перше враження про тебе, мабуть, не було таким вже й оманливим.

– Припини, – я не відступав. – Ти сама почала узагальнювати усіх чоловіків. Я просто навів контраргументи. А ти вже поспішила давати мені оцінку. Невдячна!

– Грубіян!

– Феміністка!

– Бовдур!

Валентина у цей момент була прекрасна. Очі горіли невідомим досі блиском. Вона здавалася мені амазонкою, жінкою-воїном, яка все змете на своєму шляху. Ця дівчина неймовірно притягувала мене. Тому я, відкинувши всі вагання, скоротив відстань між нами й накрив її губи своїми, перериваючи її на півслові.

Валя не пручалася. Хоча спочатку відштовхнула мене, подивилася пильно в очі, а потім ми знову злилися у поцілунку. На цей раз довгому та пристрасному. Два серця злилися в одне на Мосту Кохання. Романтично, що тут ще скажеш. Пам’ятаю, я в той момент боявся лише одного – що все це не насправді й не зі мною. Та марно! Вона була тут, поруч. Її тепле дихання, її солодкі вуста, стукіт її серця. Вона буде моєю. Хоче того чи ні. Моя Валентина…