2

Якось Валентина пізно поверталася до себе в гуртожиток. Засиділася у читальному залі. Вона часто там бувала. Гризла граніт науки. Вечоріло рано. Був пізній листопад. Валя йшла у своїй сірій курточці з капюшоном, короткій чорній спідничці та в чобітках на високих підборах. Помітно було, що їй холодно. Крокувала вона енергійно та нікого і нічого, як завжди, не помічала.

Раптом з-за гаражів однієї з п’ятиповерхівок вийшло двоє чоловіків. Вигляд у них був дуже підозрілий. Вони постійно про щось перешіптувались, киваючи у бік дівчини. Від них так і віяло небезпекою. Я напружився. Зрозумів, що може статися щось погане, а тому швидко покрокував у їхній бік. Один з чоловіків тим часом поліз до кишені й вийняв щось блискуче. Ніж! Я був упевнений, що це був саме ніж. Вони окликнули Валю. Дівчина обернулася і скрикнула.

Я зреагував миттєво. Підскочив до того, що був з ножем. Декілька ударів – і той вже лежав на землі, схопившись за живіт. Ніж я запопадливо відкинув у кущі. Коли на мене напав його спільник, я не відразу зорієнтувався, що він також озброєний. Він наскочив на мене зненацька і я відчув різкий біль у руці. Це мене остаточно вивело з себе. Мої удари були просякнуті нещадною люттю. У нього не було жодного шансу на порятунок. Він просто став наступним у списку переможених, розділивши долю того, хто був перед ним.

Коли я нарешті роззирнувся, Валя все ще стояла, прикривши обличчя руками. В її очах читався жах від того, що відбулося і що могло б відбутися, не опинися я поруч.

– Ти як? – запитав я, віддихуючись.

– Все… добре… треба… в міліцію… – вона не могла сформулювати речення. Розумію, шок.

– Поки знайдемо телефон, вони вже зникнуть, – запевнив. – Думаю, я їм трішки відбив бажання приставати до дівчат на вулиці.

– А що як ні? – з недовірою запитала вона.

– Тоді знайду, – я повернувся до покидьків, які все ще каталися по землі, не в змозі встати. – Знайду і закопаю.

Мій голос звучав настільки переконливо, що ці двоє застогнали.

– Ми більше не будемо, чесно, – відповів один зі злочинців. – Просто перебрали з кумом. А тут дівчина красива. Вирішили познайомитися.

– Ага, ви, мабуть, завжди з холодною зброєю знайомитеся… – я присів біля них, у пошуках ще одного ножа. Він лежав недалеко. – Документи де ваші?

– Вдома лишили, – завірили. – Хто ж вночі з документами ходить?

– У мене друг в міліції, думаю, що вам, гаврикам, буде все-таки корисно відповісти за навмисний напад. Підіймайтеся. Тут недалеко до відділку. Пішки дійдемо.

– Я з вами, – озвалася Валя. – Напишу заяву. Щоб все було по закону.

Вона тремтячими руками витягла зі своєї сумочки одноразовий пакет зі шматочком недоїденої булочки з їдальні, викинула її, натомість одягла його на руку і підібрала два ножі.

– Це щоб відбитки зняли, – пояснила вона.

Я захоплювався її мужністю та тверезістю розуму. Не кожна після щойно пережитого змогла б зметикувати що до чого.

– А що у тебе з рукою? – раптом запитала Валя.

Ось тут я і помітив, що один з нападників добряче мені її різанув. А зараз з неї скапувала кров.

– Тобі треба у лікарню, накласти шви, – додала.

– Спочатку цих оформимо, а потім можна і в лікарню.

І я погнав їх до відділку. Там Валентина написала заяву про напад, я підтвердив її слова. Цих двох покидьків закрили до судового засідання.

Коли ми нарешті вийшли надвір, там вже жеврів ранок.

– Тепер потрібно їхати тебе зашивати! – мовила вона. – Негайно!

У прийомному відділенні Валя метушилася, хапала за руки медсестер і вимагала якнайшвидше надати мені невідкладну допомогу. Її стараннями вже через пів години хірург накладав мені шви, косо поглядаючи то на мене, то на дівчину, яка поставила на ноги всю лікарню.

– Оце тобі з нею пощастило, пацан, – посміхався. – Таку дівку треба тримати й не відпускати!

– Вона не моя, – почервонів я, – просто знайомі.

– Так за знайомих не переймаються, – не заспокоювався лікар.

– Я їй життя врятував, – мовив, – вона вдячна.

– Ну-ну, – тільки й відповів той.

Додому йшли разом. Я провів Валентину до гуртожитку. Біля дверей вона раптом обернулася і підбігла до мене.

– Я ж так і не подякувала тобі, тезко, – прошепотіла вона, обійняла мене обома руками, а потім ніжно торкнулася моїх губ.

– Нема за що, – вичавив я із себе, бо дихання і зовсім перехопило.

– Завтра на парах побачимося, – посміхнулася вона, – тобто, вже сьогодні, – додала.

– Бувай, Валю, – подивився їй услід. Серце шалено калатало, а душа співала. «Вона буде моєю», – говорила мені свідомість. – «Лише моєю…»