2000 рік. Валентина

Кляте дівчисько! Норовлива. А очі, очі… Чорні, як безодня. Зиркне на тебе, і не знаєш, чи благословен, чи навіки проклятий. А волосся яке… кольору воронячого крила. З синім відтінком, що видно лише у сонячний день. І чому вона з’явилася у моєму житті? За що мені такі страждання?

Граційні рухи, немов у аристократки. Правильні риси обличчя. Благородство в усьому… а бодай її! І не столична ж краля. Зі Сміли приїхала. До нашого ЧНУ перевелася на третьому курсі.

Пам’ятаю, як вперше зайшла у лекційну аудиторію і впевненою ходою покрокувала до першої парти. Я свердлив її поглядом усю пару. Точніше її спину, бо вона не крутилася, як інші, а сумлінно конспектувала все за викладачем. Після заняття я одразу пішов з нею знайомитися.

– Привіт, новенька, я Валентин, – намагався виглядати невимушено, хоча серце вже готове було вискочити з грудей.

– Валентина, – мовила, як відрізала. А потім оцінююче поглянула. – Якщо не заперечуєш, на цьому нашу розмову закінчено. Мені ще до наступної пари потрібно підготуватися.

– Не заперечую, тезко, – тихо мовив я і ображений такою зверхністю поспішив покинути це поле бою.

– Не називай мене більше ніколи тезкою, –кинула вона мені вслід.

З того часу поклявся сам собі: Валентина буде моєю. Хоче вона того чи ні.

Ще декілька невдалих спроб просто заговорити не дали жодних результатів. Тоді я вирішив діяти мудріше. Спочатку слід було «нарити» про неї більше інформації: вподобання, захоплення, цікаві факти з біографії. Що-небудь, що дозволило б мені стати до неї на крок ближчим.

Ціною трьох шоколадок мені вдалося розв'язати язика нашій старості Катерині, знаній поціновувачці солодощів та пліток. Від неї й дізнався дещо про об’єкт своїх фантазій.

Виявилося, що Валентина – дочка лікарів, яка вирішила піти власним шляхом. Медицина її не цікавила; натомість дівчина марила економікою. Всупереч родинним сподіванням, вона вступила на “менеджмент”. Спочатку в невеличкому містечку Умань, а потім після другого курсу перевелася в наш, Черкаський. Пліткували, що через місцевого хлопця, з яким вона зустрічалася близько року. Та щось між ними сталося. І вона пішла. Зараз же серце дівчини було вільним. Про це свідчили й результати мого спостереження за Валею. Я ж бо проводжав її до гуртожитку щодня, правда, тримаючись на відстані, аби не виказати себе.

Катерина підкинула ще кілька деталей: дівчина моїх мрій любить документальне кіно та класичну музику. Вихована в інтелігентній родині, Валентина ніколи не підвищувала голосу, а її мова була бездоганно чистою. Вона тримала дистанцію з усіма, особливо з чоловіками. Б’юся об заклад, усе це через того бовдура, заради якого вона сюди перевелася і який не зумів уберегти такий скарб.

Я кохав її на відстані, пильно спостерігав за нею під час пар та на перервах, у їдальні та поза стінами університету. Намагався скрізь слідувати за нею. З боку, мабуть, здавалося, що я якийсь маніяк. Але я був просто до безтями закоханий у цю дівчину. У її образ неприступної фатальної красуні. Навіть вірші почав писати. Хоча я зовсім не гуманітарій. Та й романтиком мене назвати складно. Все ж, одна чеснота у мене є. Я дуже терплячий. А ще впертий. І в глибині душі знав, що рано чи пізно ми будемо разом. Мені бракувало лише шансу, щоб довести: я вартий її уваги. І невдовзі доля підкинула мені таку нагоду…