Глава 3. Скупість багатія та червона помада

Ми переїхали в його нову квартиру в престижному районі. Високі стелі, панорамні вікна, дорогий паркет... Але всередині було порожньо й холодно. Марк не поспішав купувати меблі чи робити затишок. "Навіщо витрачатися на дрібниці? Треба вкладати в бізнес", — повторював він, поки я розпаковувала свої скромні валізи в кімнаті, де зі стін звисали клапті старих шпалер від попередніх власників.

Він їздив на дорогому авто, пахнув парфумами за сотні доларів, але на продукти давав мені рівно стільки, щоб вистачило на  борщ без м'яса. Це була його гра. Його спосіб показати: все, що ти їси, все, що ти носиш — належить мені.

Одного вечора я вирішила додати собі бодай краплю кольору в цій сірій пустці нашого дому. Я дістала свою улюблену ярко червону помаду  — єдину річ, що нагадувала мені про колишню вільну Марію.

Марк увійшов на кухню, окинув мене холодним поглядом і скривився, наче від зубного болю.

— Стерти, — кинув він, навіть не підходячи. — Це виглядає дешево, Маріє. На твоїх губах вона як приклеєна. Ти тепер моя дружина, а не вулична дівчинка. Зітри негайно.

Я замерла. В його голосі не було прохання — лише наказ господаря, який незадоволений виглядом своєї речі. Ольга, яка зайшла до мене за годину, лише сплеснула руками, побачивши мої бліді, наче стерті з обличчя губи.

— Він купує акції, а ти вариш капусту на воді? — прошепотіла вона, озираючись на обдерті кути нашої "елітної" квартири. — Це не ощадливість, Маріє. Це зашморг. Він привчає тебе просити навіть на хліб».