тінь господині

Двері відчинилися власним ключем. Марк ніколи не питав дозволу, щоб впустити свою матір у «нашу» порожнечу. Елеонора Петрівна увійшла так, ніби проводила інспекцію в музеї, де експонати явно не відповідали її стандартам. Вона була втіленням застиглої елегантності: перли на шиї, ідеальна укладка і погляд, який прошивав наскрізь, шукаючи пил на підвіконнях.

Я якраз прибирала сукню у шафу. Синій шовк прослизнув крізь мої пальці, і в цей момент я відчула на собі її важкий зір.

— О, — вона зупинилася, мружачись від блиску тканини. — Марк таки купив її. Я казала йому, що це гарна інвестиція. Колір глибокий, шляхетний.

Вона підійшла впритул, не питаючи дозволу, і взяла край рукава. Її пальці, доглянуті й холодні, ковзнули по бісеру. Вона не дивилася на мене — вона дивилася на сукню так, ніби мене в ній і не існувало.

— Знаєш, Маріє, — промовила вона з тією особливою напівусмішкою, від якої в мене завжди хололо всередині. — Я б теж таку носила. Вона ідеально пасувала б до моїх очей. Марк знає мій смак. Власне, він завжди обирає речі, які подобаються мені.

Це було як ляпас. Вона не просто похвалила сукню — вона позначила територію. Вона нагадала, що цей подарунок — не прояв кохання до мене, а вибір його матері, її естетики, її влади.

— Вона мені дуже подобається, — тихо відповіла я, намагаючись не забрати тканину з її рук занадто різко.
— Тобі подобається? — Елеонора Петрівна нарешті глянула на мене, і в її очах спалахнула зневага. — Тобі вона пасує лише тому, що ти бліда, як привид. Але на жінці з... породою вона б заграла інакше. Марк занадто щедрий до тебе. Після всього, що сталося з твоєю «комою»... Інший би розірвав заручини, а він купив тобі сукню за ціну невеликого авто.

Вона відпустила шовк, і він безсило впав на мої коліна.
— Не звикай до такого життя, дитино. Марк любить гарні речі, але він швидко втомлюється від тих, хто не може їм відповідати. Сьогодні сукня на тобі, а завтра... — вона зробила паузу, поправляючи перли. — Завтра вона може опинитися в моєму гардеробі. Або на комусь більш... гідному.

Вона пішла на кухню перевіряти, чи не занадто багато я витрачаю на обіди, а я залишилася сидіти на матраці, притискаючи сукню до себе. Тепер синій шовк пахнув не моєю перемогою над смертю, а її парфумами — дорогими, задушливими, чужими.

Я зрозуміла: у цьому домі я не господиня. Я — манекен, на який вони з матір’ю приміряють свої амбіції. І ця сукня — лише завдаток, який вони можуть відібрати будь-якої миті, якщо я «зіпсуюся» чи знову захворію.