Розділ 20.Біла безодня та вогнище на гребені.

На висоті трьох тисяч трьохсот метрів над рівнем моря перевал Скелястий Зуб зустрічав не просто морозом — він зустрів їх запеклим, розлюченим вихором, що кидав у обличчя дрібну, крижану крупу зі швидкістю тридцяти метрів на секунду.Тут закінчувалися будь-які стежки. Зникли навіть високі засніжені ялини — залишилися лише низькорослі, покручені вітром реліктові сосни, що впивалися корінням у гранітні тріщини, та сліпуче, безкрає біле море.
Джек Картер ішов першим.
Він залишив свій старий Dodge Ram за п’ять миль позаду, у глибокому випаді яру під скелею, повністю замаскувавши капоти й кузов ялиновим гіллям та сніговими пластами. Тепер на ньому був лише шорсткий гірський костюм, важкі мисливські снігоступи й армійський наплічник Eberlestock. За спиною в чохлі спочивав Winchester Model 70, а на поясі висів той самий ніж з чорним лезом.
Поруч із ним, притиснувши вуха й опустивши морду до самого снігу, пробивався Рой,він ішов упритул до лівої ноги хазяїна, прикриваючи його від бокового пориву вітру. Його густа попеляста шерсть укрилася щільною крижаною кіркою, але в ході звіра не було й натяку на втому. Рой повертався у своє природне середовище — туди, де немає парканів, камер спостереження й людського смороду.Крок. Ще один крок.
Кожен підйом вимагав залізобетонного зусилля. Легені обпікало розрідженим, мінус-тридцятип'ятиградусним повітрям, що тхнуло озоном і чистою кригою. Джек ішов за азимутом, який тримав у голові з молодих років: тридцять градусів на північний захід — прямо через гребінь, за яким починалися незаймані праліси штату Айдахо, а далі — безкрайні дикі землі Монтани й Канади.За його спиною більше не було Сектора 7. Не було шерифа Бредлі, не було палаючого бункера й швейцарських найманців. Там залишився попіл. А в наплічнику, загорнута в сухий фліс, лежала дитяча куртка Майї та її дерев'яний олень.
Сутінки на висогір'ї впали раптово, виганяючи залишки фосфорного сріблястого світла й занурюючи перевал у густу, синю темряву.Хуртовина на гребені розгорталася в повну силу. Продовжувати рух у такій темряві означало ризикувати зірватися в прірву Соснового каньйону.
 

— Зупиняємося, Рой, — проговорив Джек. Його голос вирвався з-під балаклави у вигляді білого клубка пари й миттєво розвіявся вітром.
Він знайшов укриття за масивним гранітним останцем — природним кам’яним щитом, який відсікав прямий удар західного вітру. Під скелею утворилася глибока, суха ніша, захищена навислим козирком із замерзлого снігу.Джек дістав із наплічника компактну саперну лопатку й за п’ятнадцять хвилин розширив нішу, створивши невелику снігову печеру.На дно печери він виклав щільний шар нарізаного ялинового гілля, яке зрізав із низькорослого стланика. У центрі підготував невелике заглиблення для вогнища.З дров тут були лише висушені вітром, закам'янілі від смоли сухі гілки гірської сосни, що валялися під скелею. Джек дістав із кишені мисливський ніж, нарізав тонкої смолянистої стружки, витяг із герметичного пенала кресало й ударив обухом ножа по кременю.З другого удару смоляна стружка спалахнула яскравим, затишним жовтим вогником.За п'ять хвилин у сніговій печері розгорілося невелике, але дуже гаряче вогнище. Суха соснова смола тріщала, виповнюючи маленьке укриття густим, живильним запахом хвої та диму. Тепло від вогню відбивалося від щільних снігових стін печери, створюючи всередині захищений мікроклімат, де температура швидко піднялася до нуля.Джек зняв снігоступи, струсив кригу з куртки й опустився на ялиновий настил.Рой влігся поруч, згорнувшись калачиком і поклавши масивну морду на передні лапи. Його двоколірні очі відбивали танцюючі язики полум'я. Пес важко зітхнув, випускаючи пара, і притулився гарячим боком до стегна хазяїна.Джек дістав із наплічника невеликий армійський казанок, набрав білого, чистого снігу з порога печери й поставив його на розжарене каміння біля вогнища. Коли сніг перетворився на окроп він кинув туди сушену хвою, листя брусниці та щіпку солі.Вони ділили вечерю мовчки.Джек з'їв шматок в'яленого оленячого м'яса, а решту — добру половину запасу — віддав Рою,той м'яко, дбайливо прийняв м'ясо з рук людин, клацнувши іклами, і швидко проковтнув поживу.Вітер за стінами печери завивав із дикою, тваринною люттю, кидаючи снігові замети на кам'яний козирок, але тут, усередині вогняного кола, панувала абсолютна, непорушна тиша.
Джек дістав із наплічника згорнуту дитячу куртку Майї. Поклав її собі на коліна й обережно дістав дерев'яну фігурку оленя.Він проводив пальцями по сухих соснових волокнах іграшки, дивившись у палаюче вугілля вогнища.Біль не зник. Він і не мав зникнути. Цей біль залишався в його грудях важким, крижаним якорем, який тепер визначатиме кожен його крок до кінця днів. Але в цьому болю більше не було розпачу чи безсилля. Була лише чиста, спокійна пам'ять про доньку та усвідомлення того, що жоден з її кривдників не залишився без покарання.
 

— Ми дійшли, Майя... — тихо сказав Джек, повертаючи іграшку назад у наплічник.
Він притягнув до себе Winchester Model 70, перевірив затвор, поклав гвинтівку під руку й обійняв Роя за загривок.Рой коротко торкнувся носом щоки хазяїна, заплющив очі й заснув.За стінами печери простягався безкрайній, занесений снігом перевал. Завтра буде новий день, новий азимут і нове життя у диких землях.
Мисливець пройшов свій шлях.