Розділ 19.Висота та корпоративний злам.

Важкий двогвинтовий транспортний гелікоптер Sikorsky UH-60 Black Hawk з логотипами ФБР піднімався над засніженою грядою каньйону Ґранд-Тітон.

Масивний корпус машини повільно набирав висоту, розсікаючи морозне повітря над гірськими хребтами. Потужні двигуни працювали на повну силу, а лопаті гвинтів розтинали низькі хмари, здіймаючи навколо фюзеляжу химерні вихори снігової куряви. Чорний силует гелікоптера здавався чужорідним серед величезного білого простору, де природа ще зберігала свою первісну, байдужу велич. Унизу залишалися гори, понівечені вибухами, спалені споруди й засипані снігом сліди людського божевілля.Гучний, ритмічний гул лопатей змушував дрижати сталеву обшивку кабіни. Металеві панелі ледь помітно вібрували, кріплення відгукувалися сухим брязкотом, а в повітрі стояв характерний запах авіаційного пального, мастила й холодного металу. Здавалося, цей гуркіт проникав крізь одяг і кістки, заповнюючи собою кожен сантиметр простору.За ілюмінаторами розгорталася велична й сувора панорама Вайомінгу: біле пекло, у якому щойно згасли пожежі Сектора 7, розчинялося в ранковому сизому тумані.

З висоти наслідки нічної катастрофи вже втрачали свої справжні масштаби. Понівечені конструкції, обвуглені залишки будівель і темні плями згарищ зливалися в нерівний малюнок серед снігових полів. Дим, що ще недавно здіймався над руїнами густими чорними стовпами, тепер тонкими пасмами стелився вздовж землі, гублячись у тумані. Гори мовчки спостерігали за тим, як людські таємниці, приховані роками за бетонними стінами й корпоративними печатками, залишалися внизу разом із попелом.У вантажному відсіку панувало напівтемне, холодне світло від аварійних червоних плафонів.Червонуваті відблиски ковзали по металевих стінках, по ременях кріплення, по зброї озброєних бійців і по обличчях людей, чиє життя за останні години змінилося безповоротно. Світло тремтіло в такт вібрації корпусу, перетворюючи кожен рух на короткий, різкий спалах тіні. Тут не було нічого затишного: лише холод, гуркіт двигунів, запах крові та відчуття замкненого простору, з якого неможливо зникнути непомітно.Олав Ван Хольц сидів на вузькій металевій лаві, прикутий важкими армійськими кайданками до сталевих конструкцій фюзеляжу.Лава була незручною й холодною, а кожен поштовх гелікоптера віддавався в тілі коротким, неприємним ударом. Масивні кайданки обмежували рухи, залишаючи на зап'ястках червоні сліди. Металевий ланцюг натягувався щоразу, коли Олав намагався змінити положення, і сухий брязкіт губився в безперервному гуркоті двигунів. Ще зовсім недавно він віддавав накази людям, які беззаперечно виконували його волю, контролював операції та розпоряджався чужими життями. Тепер його власна свобода залежала від кількох ланок сталі.Його права кисть, пробита кульовим пораненням, була туго забинтована гемостатичним джгутом, через який уже проступала темна, запечена кров. Бинт облягав руку нерівними шарами, місцями потемнівши від крові, а пальці залишалися напруженими, ніби навіть тепер їхній власник відмовлявся визнавати власну безпорадність. Біль нікуди не зник, але Олав намагався не показувати, наскільки сильно рана нагадувала про себе. Його обличчя зберігало залишки звичної холодної стриманості, хоча блідість шкіри й напружена щелепа видавали виснаження.Колишній швейцарський офіцер і керівник силового крила «Odin Global» виглядав виснаженим, але в його запеклих блакитних очах все ще жевріла зверхня, отруйна впевненість людини, яка звикла купувати рішення будь-яких судовищ.Він сидів із трохи піднятим підборіддям, намагаючись зберігати поставу людини, яка ніколи не опинялася в становищі прохача. Навіть зараз його погляд раз у раз ковзав по обличчях присутніх, оцінюючи їх так, ніби перед ним були не озброєні агенти федеральної служби, а чергові виконавці, яких можна схилити до потрібного рішення. Він добре знав ціну грошам, зв'язкам і компромату. Надто довго жив у світі, де майже кожну перешкоду можна було прибрати потрібним платежем, а кожну небезпеку — перекласти на чужі плечі.

Навпроти нього сиділа Евелін Вейнс.Вона влаштувалася на такій самій металевій лаві, трохи нахилившись уперед. Її плечі здавалися важкими від утоми, але погляд залишався зібраним і гострим. На обличчі застигла та особлива нерухомість, яка не свідчила про спокій, а радше приховувала напружену роботу думки. Після пережитого в Секторі 7 у ній залишилося надто багато невисловленого, однак зараз вона не дозволяла собі повертатися до минулого.Вона була в чорній тактичній куртці з емблемою ФБР, з розстебнутим коміром і згаслою сигаретою в кутку рота. На тканині куртки виднілися сліди пилу й бруду, а біля рукава темніла пляма, яку не вдалося повністю стерти після нічних подій. Пасмо волосся вибилося з-під коміра й торкалося щоки, але Евелін не звертала на нього уваги. Її пальці лежали спокійно, без зайвих рухів, наче вона вже визначила, чим завершиться ця розмова, і тепер лише чекала, коли її співрозмовник це зрозуміє.На її колінах спочивав чорний цивільний планшет із пробитим ножем Джека корпусом, а поруч лежав її Sig Sauer P229.Пошкоджений корпус планшета зберігав сліди грубого механічного удару. Навколо отвору в пластику розходилися тонкі тріщини, а край металевої рамки був деформований. Звичайний погляд міг би сприйняти пристрій як зіпсовану річ, яка вже не становить жодної цінності. Проте Евелін знала, що іноді найважливіші докази виявляються значно живучішими за тих, хто намагався їх знищити.Зброя лежала поруч, у межах зручного руху руки. Вейнс не дивилася на неї, але її присутність була частиною звичного порядку речей: навіть у повітрі, серед власних людей, вона не дозволяла собі забувати, у якому світі працює.

Заступник директора Марк Коулман та двоє озброєних бійців SWAT сиділи в носовій частині гелікоптера, залишивши Вейнс наодинці з головним арештантом року.Коулман тримався прямо, періодично поглядаючи в бік затриманого. На його обличчі читалася втома людини, якій довелося провести надто багато годин між оперативними рішеннями, небезпечними переговорами й наслідками чужих злочинів. Бійці SWAT сиділи мовчки, зберігаючи пильність. Їхня зброя залишалася напоготові, а погляди час від часу переміщувалися від дверей до арештанта й назад.Ніхто не намагався втручатися в розмову. Коулман чудово розумів, що Вейнс не потребує сторонньої підтримки, коли переходить до справи. А Олав Ван Хольц, попри всі свої зв'язки, залишався небезпечним навіть із закутими руками.