Розділ 8.Холодний неон та брудні склянки.

Сніг над Джексон-Гоул уже не просто йшов — він валив важкими, замасленими пластівцями, які миттєво липли до лобового скла Ford Explorer, перетворюючись під двірниками на брудну, каламутну юшку, містечко зустріло Евелін Вейнс огидною сумішшю підталих снігових каш, смороду автомобільних вихлопів та кислуватого перегару, що витав над центральними вулицями.Евелін заглушила мотор на кутку протилежного від шерифства кварталу.
Машина важко опустилася на амортизаторах, клацнула гарячим колектором і поринула в сутінки. Вейнс сиділа за кермом, не поспішаючи виходити, й дивилася на свій зморщений у дзеркалі заднього огляду відбиток. Тридцять чотири години без нормального сну. Очі пекли так, ніби під повіки затолкали дрібно натовчене скло, а в горлі спазмом застряг гіркий, огидний присмак застояного тютюнового диму та дешевого джину, яким тхнуло від доктора Дойла в морзі.
 

— Ну що, Вейнс, — тихо прохрипіла вона сама до себе, вибиваючи з пачки Marlboro останню, трохи пом'яту сигарету. — Вітаю у найбагатшому й, блядь, найгнилішому окрузі штату Вайомінг. Тут навіть повітря коштує п'ятсот баксів за кубометр, якщо воно не смердить трупами.
 

Місто жило своїм подвійним життям.З одного боку, сяяли панорамні вікна розкішних ресторанів, де тутешні балувані багатії в пуховиках від Canada Goose за півтори тисячі баксів ліниво жували стейки з вагю і запивали їх каберне. З іншого — через три квартали, за темними задвірками, гнили старі дерев'яні бараки, де місцеві роботяги, які чистили дороги й заправляли снігоходи цих виродків, глушили дешеве пиво й рахували центи до наступного чек-пейменту.Готель, який Вейнс обрала для тривалого проживання, називався «Pine Tree Inn», але до сосен він мав таке ж відношення, як шериф Бредлі — до балету.Це була приземкувата, двоповерхова коробочка сімдесятих років, збудована з прогнилого кедрового сайдингу, який давно почорнів від вологи. На даху, сумно тріщачи на вітрі, блимав напівмертвий неоновий шильдик: буква «P» згасла ще за часів президентства Клінтона, тому вивіска гордо повідомляла, що це «ine Tree Inn» — «Гнилий дерев'яний заїзд».Вона зайшла в хол. Усередині тхнуло застарілим вологим килимом, мокрими собаками, хлоркою та дешевеньким освіжувачем «Альпійська свіжість», який лише підкреслював загальний сморід занепаду.За стійкою реєстрації сиділа виснажена жінка років п'ятдесяти у в'язаному сірому кардигані, з підведеними темним олівцем утомленими очима та виразом глибокої, байдужої покірності до всього світу. Вона повільно гортала журнал постояльців, попиваючи з тріснутого кружка застиглий чай.
 

— Доброго вечора. Потрібен номер на тиждень, — Вейнс кинула на фанерну стійку кредитку й своє водійське посвідчення Колорадо. Вона свідомо не стала показувати жетон ФБР — зайва увага місцевих пліткарок їй зараз була потрібна як дірка в коліні.
 

Жінка повільно підвела очі, ковзнула поглядом по заляпаному брудом пальто Евелін, по її темних кола під очима й сухо зітхнула:
 

— Тиждень — це тисяча двадцять баксів за пільговим тарифом. Сніданок не входить. Виїзд на сьомий день о десятій ранку. Якщо закурите в номері — штраф п'ятсот баксів і виклик поліції.
 

— За тисячу баксів у цьому номері має висіти портрет папи римського і прибирати особисто шериф, — сухо відрізала Вейнс, вихоплюючи з її рук важкий латунний ключ із номером 104. — Де сходи?
 

— Назад і ліворуч. Ключ не губіть, дублікат коштує двадцятку, — мовила адміністраторка й знову уткнулася в свій журнал.
 

— Передавай привіт шерифу Бредлі, якщо завітає на каву, — пробурмотіла Вейнс і пішла по коридору, де підлога вгиналася під її міськими чоботами.
 

Номер 104 виявився справжнім триумфом провінційного затишку: вузьке ліжко з провислим пружинним матрацом, вкрите синеньким синтетичним покривалом, стіл із ДСП, вкритий плямами від гарячих чашок, і старий кінескопний телевізор RCA, який, здавалося, ще пам'ятав падіння Берлінського муру. У кутку гудів чавунний конвектор, викидаючи сухе, пересмажене повітря, від якого миттєво пересихало в горлі.Вейнс кинула тактичну сумку на підлогу, розстебнула пальто й дістала з наплічної кобури свій Sig Sauer P229. Поклала його на нічний столик прямо біля лампи, перевірила хід затвора й лише після цього важко опустилася на край ліжка.Шлунок згорнувся у сухий, ниючий вузол. Вона згадала, що востаннє їла якісь смердючі гарячі сосиски на заправці на кордоні штатів ще вчора вранці.
 

— Дідько б це все побрало... — вилаялася вона, підводячись.
 

За рогом мотелю, через дорогу, сяяв брудними вікнами місцевий паб під назвою «The Rusty Hook» («Іржавий гачок»).Це був типовий вайомінзький гадючник для тих, хто не пройшов фейсконтроль у міських ресторанах. Усередині панував напівморок, залитий синім та червоним світлом від неонових вивісок Budweiser та Coors Light. Повітря було настільки густим від тютюнового диму, жирного чаду смаженого бекону й застояного пивного сусла, що його можна було різати мисливським ножем. Зі старих колонок над барною стійкою хрипів хрипкий голос Джонні Кеша, намагаючись пробитися крізь п'яний гул, сміх і стукіт важких склянок.За дерев'яними столами сиділи місцеві: лісоруби у фланелевих сорочках, водії вантажівок, механіки із засмальцьованими татуюваннями на передпліччях та кілька лисих хлопців у тактичних куртках без розпізнавальних знаків — явно з приватної охорони або місцевих застав.Вейнс зайшла, не знімаючи пальто, і сіла на крайній дерев'яний табурет у самому кутку барної стійки — так, щоб спина була захищена масивною дубовою панеллю, а в полі зору залишалися і вхідні двері, і весь зал.Бармен — лисий, вусатий чоловік із брудним фартухом понад животом — підійшов не одразу. Він витер ганчіркою засмальцьовану поверхню перед нею і вичікувально вигнув сиву брову.
 

— Подвійне бурбону Wild Turkey. Без льоду, — проговорила Вейнс. — І якийсь бургер. Тільки переконайся, щоб м'ясо було просмажене.