Гурзуф

  Я прокинулася рано й пішла на кухню. Вмочила хліб у збиті яйця, обсмажила на пательні й налила собі чаю.

Коли все вже стояло на столі, я присіла. Цей простий, гарячий сніданок був ситним, але його маслянистий вигляд лише підкреслив, чого саме мені бракує.

  Я сиджу й думаю, що треба було все-таки купити чогось овочевого. Але зараз квітень, і свіжі помідори з огірками на прилавках коштують занадто дорого. Якоїсь консервації я теж не здогадалася взяти в магазині. Я встаю з-за столу, проходжуся кімнатою й заглядаю по кутках хати, сподіваючись знайти бодай якусь  банку з домашніми закрутками. Але кругом порожньо, нічого немає. А мені просто  до нестями хочеться будь-якої соковитої овочевої закуски.

Пам'ять сама собою відкочується назад, у те далеке літо 2000-го. 

*****************

Я згадую ці три дні в Гурзуфі. Спекотне повітря, закрита територія комплексу «Суук-Су» і ми на панорамній терасі готелю «Скальний». Тільки він,  я і персональний офіціант.  Навколо більше ні душі, жодного зайвого погляду, ніби весь цей простір належав лише нам. Ця втеча була присвячена саме моєму дню народження, а вже наступного дня наступав його.

Перед моїми очима — обідній стіл, де все було подано на найвищому рівні. Бездоганна білизна скатертини, важкий кришталь і цей нереальний, абсолютно недосяжний тоді для звичайних людей достаток. Тут, на терасі, панував немислимий, шалено дорогий закордонний шик. Я досі бачу викладені на лід свіжі живі устриці, ці прозорі, тонкі слайси італійського прошуто та вишуканої сиров'яленої ковбаси парма. Поруч — аромат справжніх імпортних сирів рокфор, пармезан та камамбер з білою пліснявою, що м'яко танули від літнього тепла, і стигла велика полуниця.

Але найбільше серед цього блиску моя пам'ять вихоплює саме овочі. На столі не було банальних літніх нарізок. Сама їхня подача була маніфестом колосального витонченого шику, до якого я вже встигла звикнути поруч із ним, але який тут досяг свого абсолюту. Пружні стебла свіжої спаржі та бутони екзотичних артишоків лежали на великому срібному таці, викладені химерним візерунком навколо крижаної чаші. Крихітні глянцеві томати чері подавалися на гілочках, припорошені великими кристалами морської солі та збризнуті  тягучим бальзамічним соусом, який залишав на порцеляні темні глянцеві розчерки. Це виглядало як витвір кулінарного мистецтва. Я зняла з гілочки один такий томат. Смак виявився не просто незвичайним — він ідеально відповідав цьому високому рівню. Насичений, концентровано солодкий, із тонкою кислинкою соусу, цей смак змушував завмерти. Усе на цьому столі, від подачі до останнього відтінку смаку, кричало про те, що тут відпочиває особлива людина з безмежними можливостями. Поруч у кришталі іскрилося крижане французьке шампанське «Дом Періньйон» — абсолютний маркер великих грошей та статусу. 

Він обвів поглядом цей бездоганний стіл:
— Ну що, як тобі моя поляна?

Але весь цей розкішний достаток був стиснутий стінами його панічного страху. Савік до тремтіння в колінах боявся розголосу про те, що я його утриманка і про цей баснословний шик. Тому його «поляна» стояла в абсолютному вакуумі. Він до тремтіння в колінах боявся, що про це дізнаються сторонні. Адже людина, яка мала боротися з корупцією, сама її й очолювала.

Він завжди думав тільки про себе і ніколи не підлаштовувався під мене. Ми побули разом лише в обід, у мій день народження, а вже на вечір біля воріт чекав його Мерс S-класу. Його водій уже був готовий мчати його  назад на Дніпро. Наступного дня на Савіка чекало його власне свято — там усе вже було повністю готове до пишних прийомів, офіційних букетів і законної дружини. Він поспішав повернутися у свій легальний світ, залишаючи мене тут  одну, серед порожніх пляшок з-під «Дом Періньйону», залишків дорогого рокфору та густого запаху кримської хвої.

Я залишалася сама в готельному номері «Скального». Його авто  уже годину як мчало на Дніпро, а я сиділа на ліжку й дивилася на його подарунок. На моєму зап’ясті тонко блікував класичний золотий браслет від Cartier, прикрашений кількома невеликими діамантами. Я повільно повернула руку, подивилася, як камінці зловили відблиски вечірніх кримських ліхтарів. Усередині змішувалися два абсолютно протилежні почуття. З одного боку, я все прекрасно зрозуміла — він змушений був поїхати, у нього були посада, статус і родина, він просто не міг залишитися зі мною. Але з іншого — мені було неймовірно, до сліз обідно. Це був мій день народження, мій особистий день, і я хотіла провести цей вечір тільки з ним, а не в порожніх чотирьох стінах елітного комплексу.

 Я ще раз помилувалася цим чистим, витонченим блиском на своїй шкірі. Да, прикраса дійсно була класна, дорога, але куди я мала її одягнути тут, у вечірньому Гурзуфі, будучи абсолютно одною? Виходити з такою річчю на вулицю без його супроводу було занадто великим ризиком, і я просто побоялася так безглуздо ризикувати. Я повільно розстебнула замок, зняла браслет і сховала його в червоний футляр. Замість цього я вдягла прості речі і вийшла з номера.

До вечора наш персональний ізольований майданчик на терасі вже розформували, прибравши всі VIP-огорожі, і весь простір комплексу знову став спільним. Я спустилася до моря і пішла гуляти вздовж води по закритій території пляжу. Повз мене неспішно проходили інші постояльці готелю. Вони розмовляли, сміялися, насолоджувалися теплим кримським вечором. Я просто крокувала по гальці серед цієї респектабельної публіки, слухала шум нічного прибою й намагалася взагалі не привертати до себе нічиєї уваги.