Автомобіліст

Картопля зварилась. Я відчула, що мені дуже сильно захотілося чогось ситного. Я вирішила пошукати, можливо, в домі є щось смачненьке, і пішла заглянути до холодильника, сподіваючись знайти там бодай що-небуть.

Все, що я там знайшла, — це невеликий кусочок сала. Воно лежало на полиці, прохолодне, біле, з ледь помітною рожевою прожилкою.  Подумала: «О, чудова знахідка, до гарячої картоплі буде ідеально».

Я поклала цей шматок на дошку, взяла гострий ніж і повільно розрізала його. Лезо м'яко пройшло крізь підтале від тепла рук сало, відокремлюючи тонку, майже прозору скибочку. Я взяла її, поклала до рота і застигла...

Цей єдиний шматочок пробив час і переніс мене углиб тієї осені початку 2000-них , коли я цей самий смак відчувала за столом пострадянської номенклатури.

*********************

Це була чергова поїздка. Одна з багатьох у моєму теперішньому статусі, коли до цієї ролі вже починаєш звикати, сприймаючи закриті чоловічі заходи як невіддільну частину свого життя. Але цього разу все з самого початку відчувалося інакше. Оскільки ми їхали туди з Богданом Богдановичем, було очевидно, що ця зустріч була для нього надзвичайно важливою. Нас віз його особистий водій, а ми з Богданом Богдановичем сиділи поруч на задньому сидінні. По його виразу обличчя, по тому, як він поводився під час дороги, я безпомилково зчитувала серйозність моменту. Він мені сам дав це зрозуміти, хоча жодних деталей, звісно, не розповідав. Це точно була не просто чергова гулянка, куди мене брали як статусну іграшку.

Коли наш важкий автомобіль звернув із траси і заглибився у хвойне мовчання Орлівщини, повітря за вікном миттєво змінилося — стало холодним, просякнутим гострим запахом мокрої соснової кори, осіннього в'янення та річкової вологи. Машина зупинилася перед високими воротами. Я подивилася у вікно і встигла прочитати на вивісці повну назву: «База відпочинку автотранспортників "Автомобіліст"».

Осіння пустка робила це місце майже містичним. Навколо не було жодної живої душі — сезон давно скінчився, і довгий ряд присадкуватих дерев'яних та цегляних будиночків стояв зачиненим. Ми пройшли цими безлюдними алеями до головної адмінбудівлі на самому березі Самари. Тут усе було облаштовано для суто закритих договорняків. Стіл у затишному залі був накритий лише для невеликої кількості людей — одразу ставало зрозуміло, що це не банкет для великої компанії.

Ми з Богданом Богдановичем сіли за стіл і залишилися чекати на господаря цього місця. Було очевидно, що саме він тут хазяїн становища, і саме ми були зацікавлені в цій зустрічі, а не він у нас. Напруга очікування майже фізично відчувалася в повітрі.

І ось він з'явився. Чоловік увійшов до зали, де ми сиділи, і я миттєво сфокусувала на ньому свій погляд. У ту ж секунду я застигла. Крізь мене прокотилася дивна хвиля впізнавання. Я вдивлялася в його обличчя і абсолютно чітко розуміла, що колись уже бачила його. Ці риси здалися мені до болю знайомими, але в голові панував суцільний туман. Мене охопило тривожне відчуття таємниці — я знала це обличчя, але згадати, де і за яких обставин ми зустрічалися раніше, я в ту хвилину так і не змогла.

Я переключила погляд на стіл, і він вразив мене своїм застиглим у часі консервативним стилем. Хоча на той момент, на початку двохтисячних, європейська культура фуршетів уже стрімко входила в моду і на закритих заходах з'являлися витончені канапки, тут ними і не пахло. Ці чоловіки поважного віку, чистокровні вихідці з радянської номенклатури, просто плювали на будь-яку моду та нові тенденції. Для них цей сучасний порційний глянець залишався абсолютно чужим — вони жили своїми старими радянськими звичками. Тому стіл для них накрили відповідно до їхніх смаків. На великих тарілках красувалися товсті шматки домашньої буженини, запечена підкопчена ковбаса, глянцеве сало з м'ясними прорізами та піраміди з бочкових солоних огірків. Поруч височіли кришталеві карафи з горілкою та важкі пляшки коньяку. Справжній номенклатурний шик старої школи, на який я просто не могла не звернути увагу.

Господар цього місця своїм виглядом відразу дав зрозуміти, що не починатиме розмову в моїй присутності. Він явно не хотів, щоб я була присутня при цій зустрічі, панічно боячись зайвих вух поруч. Богдан Богданович миттєво зчитав цей знак від хазяїна становища і наказав мені:
— Вийди, прогуляйся, я тебе погукаю.

Я вийшла на вулицю, і мені в очі відразу врізалася ця неймовірна осіння краса жовтня. Дерева навколо вже вбралися в золото й палали всіма відтінками, перебираючи кольори на сонці.  Така прогулянка була б зараз максимально доречною, і я б із величезним задоволенням блукала тут, якби не одна деталь — я була нестерпно голодна.

 Але про мене ніхто не подумав. Мене ніхто не сприймав як важливу персону,  про чий комфорт будуть щиро дбати.

Я йшла золотими алеями і напружено думала, де тут можна купити бодай що-небудь, хоча б якийсь батончик «Марса», щоб затамувати цей голод. Але задовольнити себе в цій місцевості було неможливо. Навколо простягався лише ліс і зачинені порожні будиночки. Жодних кіосків чи магазинів на кілометри навколо — закрита відомча територія на березі річки, повністю відрізана від цивілізації . Мені доводилося просто ходити голодною цими доріжками й перечікувати час, який через голод тягнувся неймовірно довго.

Нарешті у сумочці задзвонив телефон. Богдан Богданович сухо сказав мені повернутися.

Коли я зайшла, чоловіки вже сиділи повністю розслаблені. Мене посадили на моє місце, і перше, що я зробила — взяла сало, яке стояло прямо поряд зі мною. Сало дійсно було вдалим, а я була дуже голодною, і тому воно здалося мені якимось незвично смачним, майже неземним.