Руслан

Я зайшла в будинок і відразу пройшла на кухню. Потрібно було приготувати вечерю, адже голод давався взнаки, і я вирішила просто почистити картоплю. Але готувати одній було невимовно нудно. Щоб хоч якось розважити себе і заповнити цю порожнечу, я увімкнула телевізор — просто заради фону, щоб у кімнаті зазвучала якась музика.

І раптом із динаміків розлилися перші, до болю знайомі електронні акорди «The World Is Mine» Девіда Гетти. Цей трек миттєво, наче сильний електричний розряд, прошив мою пам'ять. Він підхопив мене і переніс крізь роки назад — у задимлену наелектризовану атмосферу закритих залів «Метеора», у той самий спекотний кінець серпня дві тисячі п’ятого року.

**********************

Коли фінальний свисток нарешті розірвав гул стадіону, чоловічий натовп навколо вибухнув — «Дніпро» наприкінці цього спекотного серпня здобув важку перемогу над своїм суперником з рахунком два-нуль. Ми з Наташею піднялися зі своїх крісел і м’яко попливли за чоловіками вглиб трибун, туди, де за важкими заскленими дверима ховався закритий зал ложі. Повітря там миттєво обрушилося на мене густим коктейлем дорогого парфуму з нотами шкіри та ароматів їжі.

Наташа майже одразу відійшла від мене вглиб залу до Олексія Хлібника, а я залишилася сама й підійшла до фуршетного столу. Після двох годин на трибуні я справді зголодніла. Столи ломилися від витончених мінізакусок, популярних у дві тисячі п’ятому: рівними рядами на срібних тарілках красувалися канапки на підсушеному багеті з рожевим лососем та вершковим кремом, шпажки з в'яленим м'ясом і тарталетки з чорною ікрою. Я швидко з’їла одну канапку з рибою, а потім взяла кілька ягід темного винограду з кришталевої вази, просто щоб закусити. Олексій Хлібник із господарями клубу  стояв у кутку, гаряче обговорюючи якісь нові схематози та логістичні підряди під шумок загального футбольного азарту.

Мою самотність біля столу порушили швидко й безцеремонно. Чоловік під п’ятдесят, який давно помітив, що я залишилася одна, рішуче підкотив до мене. Я, як людина, яка завжди миттєво сканує фізичну форму людей, одразу зчитала: спорт — це точно не його коньок. 

Він робив ставку на силу свого капіталу й великі гроші. Його психологічний штурм я відчула шкірою. Нарочито і театрально він повільно підніс руку до свого обличчя, наче поправляючи комір сорочки, але зробив це так, щоб його масивний золотий «Patek Philippe» опинився прямо перед моїми очима. Світло прожекторів ложі спалахнуло на дорогому металі. Цей годинник буквально ліз мені в очі.

Він нахилився майже до мого обличчя, обдавши сумішшю запаху дорогих парфумів та дорогого коньяку:
— Сумуєте наодинці в такому місці? — він грайливо покрутив у пальцях важкий кришталевий келих, стежачи, щоб рука з годинником залишалася в полі мого зору. — Знаєте, така розкішна дівчина не повинна стояти біля звичайного фуршету. Моє модельне агентство якраз шукає нові обличчя для великих європейських контрактів. Подумайте, вам пасуватимуть приватні літаки та сукні зовсім іншого рівня.

Я лише ввічливо  посміхнулася, не кажучи ні «так», ні «ні». Це його не зупинило, а навпаки — розпалило бажання вразити мене ще сильніше. Він перехопив мій погляд і, ніби між іншим, продовжив зовсім іншим, розслабленим тоном, розкручуючи нову історію:
— Я ж сюди ледь не запізнився через ці міські затори. Уявляєш, їду по Набережній Перемоги, а там ДАІшники влаштували якийсь черговий рейд, виловлюють усіх підряд. Перекрили дорогу, шмонають... Але я навіть вікно повністю не опускав. Мій водій просто показав їм пропуск з обладміністрації під лобовим склом. Ну і, звісно, коли вони бачать чорну «сімку» БМВ, то відразу витягуються в струнку і мало не честь віддають. Розуміють, хто всередині. Я взагалі не люблю, коли мені заважають рухатися в цьому місті. Для мене зазвичай скрізь зелене світло.

Він розповідав це з такою легкістю, ніби просто ділився дорожньою пригодою, але кожне його слово було ретельно прорахованим натяком. Він буквально кричав про те, який у нього статус, яка дорога в нього машина, і які двері він відкриває в Дніпрі одним лише своїм ім'ям. Я не мала жодних намірів на його гроші чи дорогі автомобілі, але приховувати не буду — його увага була мені приємною. Приємно було відчувати себе жінкою, якою захоплюються, та й у цьому задимленому напівчужому залі його настирливий інтерес створював для мене цілком комфортну компанію. Я залишалася не одна.

Поки мій супутник продовжував щось захоплено мені втирати, двері ложі нарешті відчинилися. У залі з'явилися футболісти, і попереду йшов Руслан Шалун — головний тріумфатор цього серпневого вечора, який щойно забив свій найперший домашній гол на «Метеорі». Його обступили з усіх боків, навперебій тиснули руки й засипали привітаннями, але невдовзі чоловіки повернулися до своїх столів. Руслан нарешті зміг видихнути й повільно попрямував у наш бік, до фуршету.

Мій істинний інтерес був прикутий лише до нього. Трохи повернувшись, я кинула на Руслана чуттєвий погляд, намагаючись упіймати його очі. Але він навіть не повернувся у мій бік, абсолютно не відповівши на цей мовчазний імпульс. Я подивилася на нього і подумала: «Ну що ж, у цьому немає нічого дивного». Я чудово розуміла, що людина неймовірно заморилася після такої важкої виснажливої гри. Він віддав усе до останнього на полі й тепер, природно, просто хотів їсти. Було цілком логічно, що вся його концентрація уваги зараз залишалася там —  на їжі. Я спокійно повернулася до свого співрозмовника і знову зробила вигляд, що уважно його слухаю.

Я вичекала хвилин десять, даючи Руслану час спокійно поїсти. Коли він нарешті трохи втамував голод і відвів очі від столу, я повторила спробу. Я знову поглянула на нього — своїм фірмовим кокетливо-зацікавленим жіночим поглядом, у який вклала всю свою чуттєвість. І в цей самий момент він його перехопив. Наші погляди перетнулися, спалахнувши в одну секунду. Руслан застиг, його очі зафіксувалися на мені, і він почав  відверто й зацікавлено мене оцінювати. Я  не стала грати в дуель і довго дивитися йому в очі — я відразу ж, підкреслено кокетливо, відвела свій погляд убік, обриваючи цей контакт на найцікавішому місці. Гра була надто тонкою, щоб показувати всі карти відраз