Альтанка

Після моєї скачки ми перемістилися до затіненої альтанки комплексу. Стіл уже стояв повністю накритим — щедро, з великою кількістю м'ясних нарізок, риби та фруктів. Люди, які готували все це, залишили нас наодинці, тож кожен спокійно брав із великих блюд те, що хотів. Богдан Богданович, за своєю директорською звичкою, взагалі не звик метушитися навколо жінок чи обслуговувати когось під час обіду. Він просто мовчки сидів поруч, ліниво цідячи алкоголь і тримаючи важку номенклатурну марку.

Але Анатолій Сергійович діяв інакше — неймовірно тонко, балансуючи на самій межі звичайної світської ввічливості господаря. Він розмовляв із Богданом про справи конярства, але кожна його дрібна побутова дія була спрямована суто в мій бік. Коли я потягнулася до салатника, він випередив мене на секунду: без жодного тиску, дуже природно підсунув тарілку ближче до мене й розслаблено посміхнувся.

Варто було мені зробити лише ковток води, як він, ніби мимохідь, узяв важку пляшку темного вина і нахилився, щоб оновити мій келих. У цей момент я гостро відчула на собі його погляд — той самий  тунельний погляд зацікавленого чоловіка, який жінка завжди безпомилково ловить шкірою. Він дивився на мене так, ніби в цій просторій альтанці ми були абсолютно самі, хоча при цьому він продовжував спокійно відповідати Богдану на якесь питання. Його очі затримувалися на моєму обличчі якраз на ту долю секунди довше, ніж дозволяв звичайний етикет, повільно опускалися до моєї шиї й знову поверталися до очей. Коли на столі з'явилася тарілка з виноградом, Анатолій знову акуратно виділив для мене найкраще гроно, поклавши його на серветку прямо переді мною, і цей занадто довгий прискіпливий фокус уваги повторився.

Я шкірою відчувала цю  напругу. Як жінка, я миттєво зчитувала цей прихований чоловічий інтерес під маскою ідеальної галантності, і мені ставало шалено незручно. Поряд сидів Богдан Богданович. З кожним таким делікатним підсунутим блюдом його обличчя ставало дедалі кам’янішим, а пальці міцніше стискали важке скло келиха. Він теж усе бачив і чудово розумів цей шифр, але юридично бездоганна поведінка господаря не давала жодного приводу для відкритого конфлікту. Обидва великих боса продовжували рівну розмову про контракти, але цей тунельний погляд  вже перетворив обід на жорстоку німу підводну бійню їхніх чоловічих самолюбств.

Я вже розуміла, що кожна наступна хвилина тут лише поглиблює цю гнітючу неприємність. Всередині мене раптом прокинулося дивне відчуття провини. Я  просто сиділа поруч, але цей тунельний погляд  ніби автоматично робив мене винною в тому, що я викликаю такі сильні  почуття у чоловіків. Цей німий поєдинок їхніх самолюбств розгортався через мене, і залишатися за цим столом ставало нестерпно.

Щоб не накаляти ситуацію і дати Богдану можливість перевести подих, я вирішила просто піти.

— Можна я піду подивлюся на стайні? — я м'яко перервала їхню чергову паузу в розмові, переводячи погляд з одного чоловіка на іншого. — Я ще не надивилася на коней, вони дивовижні. Мені дуже хочеться піти роздивитися тих нових скакунів, яких щойно привезли.

Це було найкраще виправдання. Моя щира, фанатична любов до цих тварин дозволяла мені вийти з-за столу абсолютно природно. Я підвелася, залишаючи чоловіків наодинці з їхніми недопитими келихами та прихованою напругою.