Богдан

Різкий дитячий сміх раптово прорізає річкову тишу, змушуючи мене здригнутися й відірвати погляд від свинцевої гладі Дніпра. Трохи далі по берегу, вигулюючи малюка, повільно йде жінка. Її син, хлопчик років двох-трьох, раптом виривається і запекло лізе вперед, прямо в мокру квітневу піну. За секунду мати лихоманково хапає його за руку, рятуючи від крижаної хвиль, і голосно кричить на весь пустельний пляж:
— Богдане, зупинись!

Це ім'я миттєво б'є по моїх натягнутих нервах, випалюючи залишки ранкового спокою. Одне єдине слово безжально зриває замок із моєї пам'яті й кидає мене назад, у той кошмарний день моєї повної капітуляції, коли я задихалася в розкішних хоромах курилівської дачі від дикої паніки та зради Савіка.

Я знову бачу, як кулею вискакую на подвір’я на звук під’їхавшої машини, і бачу монументальний, залізобетонний спокій Богдана Богдановича, який виходить зі свого авто. Пам'ять до найдрібніших деталей повертає те відчуття, як від його рівного, тихого голосу миттєво вщухла моя істерика, а жах, що душив останні години, стрімко спав. Я знову слухняно розвертаюся і йду за ним у будинок, сліпо вірячи, що ця людина зараз просто розставить усе по своїх місцях і врятує мій світ від катастрофи.

Ми заходимо у простору, оглушливо тиху вітальню. Богдан Богданович, не поспішаючи, підходить до великого шкіряного дивана в центрі кімнати. Його рухи важкі, впевнені, позбавлені будь-якої метушні. Він плавно сідає, жестом наказує мені влаштуватися поруч і, дивлячись на мене своїм фірмовим, закритим поглядом, тихо вимовляє:
— Сідай, заспокойся. Зараз я все поясню.

Я опускаюся на м’які подушки, ковтаючи залишки гіркоти в роті, і заціпеніло завмираю в очікуванні його слів.

— Савік поїхав, — Богдан Богданович вимовив це рівно, без жодної емоції, але кожне слово падало вагомо, наче свинець. — Він поїхав не один. З ним Свєта. Вони розвернулися і втекли.

Я відчула, як у кімнаті раптово забракло повітря, а серце зробило важкий, болючий переверт. Свєта. Мені не потрібні були зайві пояснення, чиєю тимчасовою тінню і чиєю іграшкою вона була тут до сьогоднішнього дня. Все стало зрозуміло без слів. Нас просто поміняли місцями, розіграли за зачиненими дверима, як звичайну партію в карти.

Богдан Богданович м'яко перевів погляд на мої застиглі пальці й продовжив — тихо, виважено, з тією фірмовою директорською дипломатією, яка здатна загорнути будь-який жорстокий вирок у вишукану обгортку:

— Мені самому вкрай неприємна ця ситуація, повір. Це брудно і некрасиво з його боку. Але те, що відбулося — це факт, який ми вже не змінимо. Ми залишилися тут удвох, і зараз головне — твій спокій. Ти не повинна ні про що хвилюватися. Тобі нічого не загрожує, тебе ніхто звідси не виганяє. Я повністю про тебе потурбуюся, візьму все на себе. Ти будеш забезпечена абсолютно всім, ні в чому не матимеш потреби. Залишайся тут, приходь до тями, а всі фінансові та життєві питання я закрию сам.

Він говорив так делікатно, так заспокійливо і тонко, що його слова обволікали свідомість, як солодкий паралізуючий туман. Це не був наказ господаря. Це була бездоганна кулуарна пропозиція, від якої неможливо відмовитися. Мене, наче дорогу річ, просто переписали на інший баланс, і Богдан Богданович прямо зараз, із притаманним йому аристократизмом, брав свою нову утриманку під повне крило.

****************

Я заплющую очі, підставляючи обличчя пронизливому річковому вітру Карнаухівки. Квітнева холодна вода б’ється об підніжжя глиняної кручі під моїми ногами, і цей мірний, глибокий плескіт хвиль повертає мене сюди, у дві тисячі двадцять шостий рік. До реальності, де все давно минуло, але залізна логіка тих подій залишилася зі мною назавжди.

Дивлячись на свинцевий простір Дніпра, я починаю тверезо аналізувати те, що було далі. У тих хоромах у Курилівці я залишилася. Я пробула з Богданом Богдановичем майже три роки — три довгих роки на правах його офіційної утриманки. І зараз, через десятиліття, я змушена визнати: він жодного разу не змінив свого ставлення до мене. Цей чоловік залізобетонно дотримав кожного слова, яке дав мені тоді на шкіряному дивані розгубленій і заплаканій. Все, що він обіцяв, він виконав до останньої літери. Він дійсно повністю забезпечив моє життя, окружив монолітною, спокійною турботою і жодного разу не змусив мене пожалкувати про свій вибір.

З ним не могло статися того, що відбулося з Савіком. Богдан Богданович був людиною слова — рідкісна, майже вимерла порода чоловіків, чиє внутрішнє поняття про чесність не залежало від зовнішніх обставин.

Яка разюча цинічна іронія. Савік щодня крутився на найвищих щаблях країни й уособлював собою залізне державне право. Але цей високий статус і законотворчий пафос не говорили абсолютно ні про що. За блискучим фасадом ховалася порожнеча — людина, здатна в один момент підло зникнути, вимкнути телефон і залишити жінку як непотрібну річ у чужому домі. А Богдан Богданович, який керував суворим промисловим гігантом у промзоні та щодня вирішував жорсткі кулуарні питання, виявився напрочуд порядним і відповідальним. Він не писав законів — він просто мав свій власний непохитний внутрішній закон.