Карнаухівка

Я прокидаюся від того, що квітневий світанок липне до повік  сирою прохолодою. Сонце ще не пробилося крізь імлу, і в кімнаті стоїть той специфічний весняний напівморок, коли від підлоги все одно тягне запізнілим зимовим холодом. Босоніж я йду на кухню. Розпечена сковорідка, різкий хрускіт яєчної шкаралупи, гарячий запах яєчні... Я їм повільно, вбираючи густу ранкову глухоту, що переривається лише монотонним цоканням настінного годинника.

Але варто мені вийти на поріг, як усе міняється. Моя Колеусівська зустрічає мене вогкою тишею приватного сектора. І тут, посеред цієї сірості, я раптом вловлюю його — аромат Дніпра. Він пробивається крізь смог сусідніх заводів, дикий і свіжий. Це дивовижний запах великої води, що прокинулася від криги: густий аромат вологого річкового піску, терпкої прибережної лози та крижаного озону. Він пульсує в повітрі всього за кілька сотень метрів від моєї хати, дражнить мою шкіру, кличе за собою. Але на моїй вулиці річка — лише недосяжний привид. Мене намертво відрізає від неї промзона. Вода зовсім близько, вона пахне так солодко, але вона схована під замком із залізобетону. Якщо я хочу нарешті побачити її вільну, відкриту красу — мені потрібна Карнаухівка.

Я швидко кутаюся в куртку і йду до колії. За кілька хвилин із туману, важко і пронизливо брязкаючи холодним залізом, виповзає старий четвертий трамвай. Я дивлюся на цей пошарпаний вагон, і всередині мене щось боляче стискається. За останні двадцять років тут не змінилося абсолютно нічого. Світ навколо кудись летить, а сюди технічний прогрес так і не зміг пробитися. Ті самі порепані від часу сидіння, той самий важкий стогін мотора на поворотах. Трамвай залишився, заморозивши в собі час.

Я заходжу в порожній салон. Усередині пахне мокрим залізом, застарілим мастилом та приглушеною ранковою втомою. Опускаюся на сидіння і притискаюся щокою до холодного запітнілого скла, розмиваючи поглядом сірі інститутські стіни, які вагон повільно залишає позаду. Трамвай ритмічно заколисує мене своїм вічним стукотом рейок, тягнучи туди, де на мене чекає Карнаухівка.

Тут панує інший ритм. Квітень вступив у права, і приватний сектор гуде буденними турботами. Я йду повз паркани, за якими повним ходом ідуть посадкові роботи. Люди в робочому одязі порсаються в землі, заступами перевертаючи пласти ґрунту. У повітрі стоїть запах перепрілого гною, сухого торішнього бур'яну, який палять на межах, та свіжої ріллі. Крізь оголені гілки яблунь видно нитки, натягнуті між кілками для грядок, та купки картоплі у відрах. Все навколо живе цим ритуалом відродження. Вони закладають фундамент для врожаю, дивлячись під ноги, у землю, поки я проходжу повз, тримаючи погляд над їхніми головами — туди, де приватний сектор обривається, випускаючи мене на кручі.

І ось переді мною відкривається він — могутній безмежний Дніпро, вільний від кайданів залізобетону. Свинцева гладь води димить ранковою парою під сірим небом, розливаючись до горизонту. 

Вітер вривається в моє обличчя. Навколо немає міського шуму, лише крик чайок та мірний плескіт хвиль об підніжжя урвища. Дивлячись на цей простір, я відчуваю, як мене розпинає тягуча жіноча туга за часом, що минає. З цією річкою пов'язана кожна клітина моєї пам'яті — дитинство, молодість, усі ті розваги й засліплені пристрастю сезони, коли життя вирувало на повну силу, а ми здавалися собі безсмертними. Я застигаю на самому краю кручі, підставляючи тіло холодній стихії, і крізь цілковиту самотність теперішнього дня починаю дихати на повні легені.