Теніс

Я розкладаю на столі вечерю. Рухи мої стають механічними, коли я розламую шматок дешевшого, занадто солоного оселедця. Його різкий, грубий присмак на язиці миттєво запускає гірку ланцюгову реакцію пам'яті. Мої рецептори, які за останні роки встигли звикнути до простої й убогої їжі, раптово зраджують мене, витягуючи з глибин підсвідомості зовсім інші смаки. Смак ніжного, таючого на піднебінні філе дорогої доради, яку мені колись подавали у Курилівці. Ті хороми, де я сиділа королевою в шовковому халаті, здавалися мені тоді вічними, а виявилися лише орендованим раєм.

Думки, запущені цим спогадом, уже не зупинити — вони крутяться в голові безкінечним веретеном. Я майже фізично відчуваю, як пам'ять перекидає мене у той далекий двотисячний рік.

*************************

Того вечора все було так само. Я сиділа у величезній вітальні під кришталевою люстрою, чекаючи на нього. Раптом знадвору почувся м’який шурхіт шин по гравію — приїхала його машина. За хвилину до кімнати зайшов Богдан Богданович. Він важко опустився на стілець, навіть не знявши піджака. Весь його вигляд дихав важкою, свинцевою втомою, обличчя здавалося осунутим, а плечі — незвично опущеними.

— Що сталося? — запитала я, підходячи ближче й торкаючись його напружених плечей. — Чому ти такий заморений?

Він глибоко, з хрипом видихнув і заплющив очі, підставляючи шию під мої пальці.
— Довго грав у теніс... — глухо кинув він. — Виснажила мене ця партія. Вік уже не той, щоб так ганяти по корту.

Теніс. Це слово зачепило мене. Я ніколи в житті не тримала в руках ракетки, але в мені миттєво прокинувся азарт. Я завжди була спортивною, амбітною дівчиною. Богдан Богданович чудово знав, скільки годин я проводила в тренажерному залі, жадібно виліплюючи кожен вигин свого тіла, роблячи живіт пласким, а стегна — пружними. Зрештою, він сам був першим, хто підтримував цю мою пристрасть, адже йому подобалося торкатися моєї підтягнутої, шовковистої шкіри, подобалося мати поруч бездоганну жінку. Для нього моя фігура була інвестицією в його власну насолоду.

Я грайливо провела долонею по його грудях, заглядаючи в обличчя:
— Знаєш, я теж хочу. Я ніколи не пробувала великий теніс, але мені так цікаво... Це ж чудовий спорт. Організуй мені тренування, я хочу їздити на ваш корт при інституті. Буду тримати себе у формі для тебе.

Він повільно зняв мою руку зі своїх грудей, зітхнув і подивився на мене своїм звичним, спокійним директорським поглядом:
— Корт при інституті — це робоча територія. Вдень я грати з тобою не можу, у мене наради та контракти. Поставити когось із підлеглих бігати з тобою з ракеткою? Вони на роботі, у них свої завдання. А привезти тебе туди в розпал дня, щоб увесь інститут стояв біля вікон і думав, хто ця незнайомка на директорському майданчику... Це просто несерйозно. Зайва увага нам ні до чого.
— Ну добре, — я невдоволено здвигнула плечем, відчуваючи, як закипає образа. — Але ж ми можемо приїхати ввечері, коли нікого немає?
— Ввечері у мене немає на це ні часу, ні сил, — відрізав він м'яко, але непохитно. — Ганяти по корту в темряві після дванадцятигодинного дня я не буду. У мене інші плани та обов'язки.
— Зачекай, — я примружилася, перебиваючи його, і в моєму голосі прорізалися гострі нотки. — А як же сауна? В сауну при підприємстві ми ж чудово приїжджаємо, і це тобі ніяк не заважає! Там ти час знаходиш.

Богдан Богданович не розлютився на мою зухвалість. Навпаки, він підібрався, і в його очах увімкнувся режим вищої дипломатії — спокійної, раціональної, яка б'є фактами, але без грубості. Він міцніше стиснув мою долоню й заговорив тихіше:

— Давай тверезо. Сауна — це закритий об’єкт, наш приватний простір, там ми за зачиненими дверима в неробочий час і нікому нічого не винні. Питання конфіденційності там вирішене. А корт — це відкритий майданчик під вікнами. І головне — там щодня працює мій син. Ставити сина у незручне становище перед усім його підлеглим колективом я просто не маю права. У нього є мати, це сімейні речі, які я поважаю. Влаштовувати демонстрації на очах у власної родини і підставляти твій же спокій під брудні плітки — це нерозумно. Ти ж розумна дівчина, сама все бачиш. Давай не будемо шукати проблем там, де їх немає.

Його слова прозвучали як ляпас, загорнутий у шовк. Мене не образили вголос, мене не прогнали — мене просто філігранно, за допомогою чистої директорської дипломатії, зачинили назад у моїй «золотій клітці».