Покинута

Я сиділа в напівтемряві Михаличевої хати, обхопивши себе руками, і цей пронизливий, дикий контраст буквально випалював мене зсередини. Одне й те саме місто. Та сама промзона Баглії. Зовсім поруч, за кілька завулків звідси, зяяли чорними обвугленими стінами залишки тієї саиої сауни, де колись ламалася моя доля. А трохи далі розкинулася  закрита від сторонніх очей Курилівка, де я роками ніжилася на шовкових простирадлах. Я була так близько до свого колишнього життя, фактично на відстані кількох кілометрів, але водночас — між мною тодішньою і мною теперішньою лежала ціла прірва.

Тоді, на межі тисячоліть, у тому самому двотисячному році, я думала, що тримаю весь світ за хвіст. Аж поки в один день цей ілюзорний всесвіт не луснув, мов дешеве скло.

*****************

Пам'ять миттєво підкинула той самий  переломний день. Я стояла посеред величезної, залитої сонцем вітальні в хоромах Курилівки. В моїх руках був затиснутий крихітний, неймовірно дорогий мобільний телефон — Nokia 8210. Його товстий, але витончений пластиковий корпус кольору металік у ті часи вважався вершиною розкоші й багатства, справжнім символом того, що ти належиш до вищого світу. Маленький чорно-білий екранчик зараз світився холодним зеленкуватим підсвічуванням.

Я знову й знову гарячково тиснула на гумові кнопки, вбиваючи знайомий номер і притискаючи трубку до вуха так сильно, що твердий пластик врізався в шкіру. Довгий гудок… один… і раптом короткий, глухий обрив. Скидання.

Я набирала знову. Мої пальці тремтіли, серце калатало десь у самому горлі. Чорно-білі літери на екрані сповіщали про з'єднання, але через секунду слухавку на тому кінці безжально віджимали. Мене просто скидали. Раз за разом, холодно, монотонно, без жодного слова чи пояснення. Цей  тривалий відбій бив по нервах сильніше за будь-який крик. Що відбувається? Чому мені не відповідають? Повз панорамні вікна я кинулася на розкішний, обнесений високим залізобетонним парканом двір. Сонце сліпило очі, але всередині мене все замерзало. Я підбігла до гаража й зазирнула за ворота. Порожнеча.

Машини не було. Жодної. Зник розкішний автомобіль Богдана Богдановича, не було й сліду від машини Славіка, які зазвичай стояли на подвір'ї. Будинок, який ще вчора здавався надійною фортецею, тепер виглядав як величезний склеп. Мене залишили тут одну. Мене просто  зачинили в цих золотих хоромах і поїхали геть.

Навколо панувала гнітюча тиша загородженого елітного селища. Я знову й знову тиснула на кнопки слухавки, вдивляючись у миготливий екранчик Nokia, але він продовжував відповідати мені короткими байдужими гудками скидання. 

Вони навіть не спромоглися мені нічого сказати. Не попередили, не висунули жодних претензій, не залишили жодної записки. Мене просто відкинули, позбавивши навіть права на пояснення.

У мене почалася справжня дика істерика. Я бігала цими величезними порожніми кімнатами, кричала в порожнечу високих стель, а сльози градом котилися по щоках, змиваючи дорогий макіяж. Я задихалася від безпорадності.

***************

Я все ж таки змушую себе відірватися від підвіконня. Розумом чітко розумію: не можна так знущатися з власного організму. Вже глибокий вечір, за весь день я лише закинула в рот якесь сухе печиво, і все.  Справжнього фізичного голоду я не відчуваю — це дике нервове збудження, заціпеніння від того, що я знову тут, на Баглії, всього за кілька кроків від залишків тієї клятої сауни, просто випалило всі мої тілесні потреби. Стрес повністю заглушив голод, перекрив його, мов важка плита. Проте інстинкт самозбереження бере гору, і я починаю повільно накривати собі на стіл.

У той момент, коли я розставляю тарілки, у роті знову розливається цей знайомий важкий гіркий присмак. Печія обпікає горло, і цей вогняний слід миттєво повертає мене туди, в Курилівку.

************************

Тоді я  стояла посеред величезної зали, знемагаючи від невідомості. Настав обід, а я з самого ранку не могла ні до кого додзвонитися — телефон безжально скидали. Я була  голодна, але від однієї думки про їжу мене вивертало, а в роті стояв точно такий самий гіркий кисло-пекучий присмак від дикого страху. Я задихалася в тих хоромах, аж поки тишу за вікном не розірвав звук двигуна.

Почувши, що під’їхала машина, я кулею вискочила з будинку й побігла через подвір'я, щоб нарешті дізнатися, що  сталося. 

Богдвн Богданович вийшов із салону автомобіля абсолютно спокійним. На тлі моєї дикої паніки та сліз цей його спокій виглядав просто монументально. Побачивши, в якому наляканому й розпатланому вигляді я до нього біжу, він рівно вимовив:

— Все нормально, заспокойся. Зараз я все поясню. Давай зайдемо в будинок.

Побачивши його спокійний врівноважений стан, я миттєво внутрішньо обм'якла. Весь мій жах, що душив мене останні години, раптом почав стрімко спадати. Я подумала, що раз він такий врівноважений, значить, нічого катастрофічного справді не відбулося й зараз він просто розставить усе по місцях. Моя істерика вщухла. Повністю заспокоївшись і ковтаючи залишки гіркоти в роті, я слухняно розвернулася й пішла разом із ним у його будинок.