Юридична академія

Я вилила останній таз брудної води в умивальник, ретельно викрутила й повісила сіру ганчірку на край дерев’яного відра. На цьому моє  служіння цій хаті закінчилося. Я зробила все, що взагалі було можливо в цьому занедбаному просторі. Підлога, вимита до останньої тріски, тепер блищала чистотою; пил із підвіконь та старих тумбочок зник, а стільниця виглядала неприродно охайно для суворого чоловічого житла. Посеред столу, на тому самому місці, де колись зяяла жирна пляма від сковорідки, акуратно розгладжена моєю долонею лежала Михаличева тисяча гривень. Вона здавалася мені не грошима, а якимось дивним оберегом цієї чистоти.

Прибирання забрало чимало сил, коліна й ноги гуділи від утоми. Бажаючи бодай трохи розчинитися в звуках і відігнати тишу, яка знову почала тиснути на плечі, я озирнулася. Мою увагу привернув телевізор, що стояв на старому комоді. Що цікаво — на тлі загальної убогості цієї хібари, де шпалери місцями здулися від вогкості, а меблі давно віджили своє, телевізор виділявся непристойною розкішшю. Великий і сучасний, із глянцевим екраном. Чоловіки часто так роблять: Михалич міг роками жити серед облущених стін, бо просто не хотів приділяти уваги побуту й затишку, в якому бував наїздами між рейсами, але в хорошу техніку вклався солідно. Це була його кабінна звичка — мати якісний зв'язок із великим світом.

Я взяла пульт і ввімкнула його. Екран миттєво спалахнув  яскравими кольорами, а  об’ємний звук заповнив порожні кутки кімнати. Я ліниво, майже бездумно клацала канали, тікаючи від власних думок, поки на екрані не з'явилася якась юридична передача. Люди в строгих костюмах, папки з документами, судді, кабінети й монотонні розмови про правові колізії... Сама суть цього шоу мене не цікавила, я навіть не намагалася вслухатися в сухі слова диктора, але ця юридична тематика на екрані, мов гостра голка, миттєво пробила кокон моєї пам'яті й потягнула за собою  болючу нитку спогадів.

Я застигла з пультом у руках, дивлячись на чужих адвокатів, і згадала, що колись теж ходила цими коридорами. Адже свого часу я вчилася в юридичній академії.

*******************

Вступити туди мені допоміг як і обіцяв, Савік. Він мав зв'язки, гроші й потрібні знайомства, тому за домовленістю легко влаштував мене на цей престижний факультет. Сама я в школі ніколи зірок з неба не хапала, вчилася поганенько, і вища юриспруденція була максимально далекою від моєї суті. Я просто не тягнула цю складну  програму з її нескінченними кодексами й сухими латинськими термінами. Та й, чесно кажучи, якогось справжнього інтересу до навчання я не мала. Навіщо? Навколо мене тоді вирувало зовсім інше життя — яскраве, легке, запаморочливе. Нічні клуби, дорогі заклади, нескінченні розваги, де час танув, мов лід у бокалі. У вихорі цих солодких спокус на нудні лекції банально не залишалося ні часу, ні бажання.

Поки я знаходилася зі Славіком, усе здавалося казкою. Він повністю закривав за мене всі мої питання. Кожен іспит, кожен залік, кожна сесія купувалися за його гроші й вирішувалися через його таємні канали. Мені залишалося лише зрідка з'являтися в аудиторіях для видимості, ловлячи на собі заздрісні погляди однокурсниць. Але цей ілюзорний світ не міг тривати вічно. Навіть із великими грошима й купленими відомостями не можна було залишатися в студентках. Через мої хронічні прогули, тотальне ігнорування занять і повну порожнечу в голові академічна система зрештою дала збій. Настав момент, коли якісь ключові екзамени закрити просто не вдалося. Мене  вигнали.

Тоді, у вихорі моєї безтурботної молодості, це відрахування здалося мені незначною дрібницею. Я навіть не засмутилася, просто звела плечима й пішла далі шукати веселощів. Невдовзі після цього в моєму житті з'явився Богдан Богданович, який, як і всі чоловіки мого кола, прагнув бачити поруч із собою статусний розкішний «фасад», і диплом для цього був абсолютно не потрібен.

*******************

І ось тепер, через стільки років, я сиджу на старому дивані в хибарі далекобійника на Баглії, виснажена після прибирання чужого бруду, і дивлюся на ідеально чітку картинку сучасного телевізора. Миготливі кадри з чужого юридичного життя відображаються в моїх очах, а всередині розливається гірка задушлива туга. Я вперше з такою гостротою розумію, як легко й безглуздо в молодості ми розкидаємося шансами, які дає доля. Я власноруч, заради хвилинних ресторанів і дешевого блиску, закопала те, що могло б стати моєю свободою, моєю незалежністю й моїм порятунком.