Дніпродим

Я розвела в старому пластиковому тазу залишки якогось дешевого миючого засобу, що завалявся під умивальником. Хімічний, занадто різкий запах лимона миттєво вдарив у ніздрі, перебиваючи стійкий дух мазуту та застарілого тютюнового диму. 

Ця хата на Баглії була справжньою хибарою. Стіни, обклеєні ще за радянських часів пожовклими шпалерами, місцями здулися від вогкості; на стелі проступали темні розводи, а старий лінолеум на підлозі протерся ледь не до самих дощок. Будинок самотнього далекобійника, який приїжджав сюди лише для того, щоб упасти на ліжко після багатоденного рейсу, переодягнутися й знову зникнути в кабіні свого MANа. Тут усе дихало тимчасовістю й пусткою. І все ж, вимиваючи сантиметр за сантиметром цей занедбаний убитий простір, я раптом зловила себе на дивному, майже заспокійливому задоволенні.

Мені це подобалося. Бо тут, крім мене, цього ніхто й ніколи б не зробив. Михаличу байдуже, він звик до спартанських умов, а більше в цьому світі ця хижина на околиці промзони нікому не була потрібна. І в цій монотонній праці, у кожному русі ганчірки було стільки справжнього приземленого життя, скільки я не відчувала вже дуже давно.

Пам'ять знову, наче навмисно, смикнула за живі струни й перенесла мене на двадцять років назад. У ту саму Курилівку.

*******************

Тоді, у 2004-му, я була зовсім молодою дівчиною і жила в розкішному двоповерховому будинку на правах  утриманки Богдана Богдановича. Людина з  грошима й великим впливом, він ні в чому мені не відмовляв. У тих хоромах я почувалася повноцінною господинею, ніхто мене не обмежував у пересуванні, але побут мене взагалі не стосувався. У Богдана Богдановича все було чітко налагоджено: двічі на тиждень приходила літня прибиральниця, яка вимивала будинок до блиску. Готуванням я теж не займалася — у нього була своя родина, питання з їжею вирішувалися на зовсім іншому рівні, та й грошей завжди вистачало на ресторани.

Моїм єдиним завданням було стежити за собою та своєю фігурою. Цьому я присвячувала купу часу: регулярно ходила до спортзалу, виснажувала себе тренуваннями, тримала ідеальну форму, купувала дорогий одяг. Але в усьому іншому панувала всепоглинаюча нудьга. Я не ходила на роботу, не вчилася, ніяк не розвивалася. У ті часи — без сучасного інтернету, соцмереж та смартфонів — розваг було обмаль.

Більшу частину дня я просто сиділа в цих величезних порожніх хоромах, не знаючи, куди себе подіти, і чекала. Чекала, поки Богдан Богданович звільниться від своїх нескінченних бізнес-справ,  оборудків чи чергових «схематозних» нарад із міськими керівниками. Я потрібна була йому як статусна красива річ. Він любив брати мене з собою на ці закриті зібрання еліти, щоб продемонструвати колегам, похизуватися моєю молодістю та вродою, мов дорогим трофеєм. А після цього я знову поверталася в порожній будинок.

Але насправді… насправді я його не чекала.

Усі ці довгі години самотності в золотій клітці я хотіла лише одного — щоб він якомога довше не приїздив. Інтимне життя з ним мене зовсім не влаштовувало. Це не було чимось жахливим, тут не було явного «плюса» чи «мінуса», не добре й не погано — просто абсолютно ніяк. Між нами не існувало тієї хімії, від якої б'є струмом, не було теплоти чи ніжності. Я не кохала його. У моєму серці до цієї людини не ворушилося жодне почуття, окрім  раціональної вдячності за сите життя.

Я ставилася до близькості з ним виключно як до роботи. Специфічної, але обов'язкової роботи, яку мені доводилося виконувати як належне. Я чітко й тверезо розуміла своє становище. Розуміла, за що саме платить Богдан Богданович, оплачуючи мій дорогий одяг та моє безтурботне існування. І тому я виконувала свої «обов’язки» старанно, бездоганно, з максимальним професіоналізмом, на який тільки була здатна, аби він ні в чому не запідозрив моєї внутрішньої байдужості. Але коли за ним зачинялися двері, я полегшено зітхала, залишаючись сам на сам зі своєю порожнечею.

**********************

Я викрутила сіру ганчірку над тазом. Каламутна вода з брудними розводами хлюпнула об пластик, повертаючи мене з минулого в сьогодення. Двадцять років тому я томилася на шовкових простирадлах у Курилівці.  А сьогодні я стою на старій підлозі в промзоні Баглію — і чомусь саме зараз відчуваю, що починаю дихати на повні груди.