Контраст

Я повертаюся назад і знову зачиняю за собою важкий залізничний засув. Тепер я сиджу одна в цій занедбаній хаті на Баглії. Навколо панує цілковита, дзвінка тиша, і мені стає нестерпно нудно. Справи, які хоч якось тримали мене в тонусі, закінчилися — всередині я вже скрізь повністю прибрала, вимила підлогу та навела лад, вичистивши цей чужий простір до блиску.

Щоб хоч чимось убити час, я виходжу на подвір'я. Тут усе таке ж запущене, дике й самотнє, як і в кімнатах. Я трохи згрібаю старе сміття біля порога, намагаючись створити бодай видимість порядку, і переводжу погляд на землю. Одразу помітно, що Михалич, попри свою сувору, виснажливу роботу далекобійника, колись усе ж таки намагався пустити тут коріння й щось вирощувати — між сухою  минулорічною травою проглядають уривки якихось колишніх грядок. Але хіба воно буде рости й жити без постійного догляду, коли людина місяцями крутить кермо в рейсах? Усе задихнулося, затягнулося диким бур'яном і просто засохло, перетворившись на мертву пустку.

Я втомлено сідаю на старий перекошений ганок, обхопивши коліна руками, і на мене накочує звичний, глухий сум. Ноги гудуть, а в голові нарешті настає тверезість. Дивлюся на цю його бідну занехаяну «власність», на облуплені стіни хати, і раптом чітко мирюся з цим положенням справ. Для мене теперішньої цей вітхий чужий дім — справжній дарунок долі, якийсь рятівний притулок. Це в тисячу разів краще, ніж знову опинитися на трасі під холодним дощем. У мене поки є гроші в кишені, і мені дико, до фізичної нудоти не хочеться повертатися до своєї колишньої роботи на дорозі. Всередині спалахує остання, чіпка надія на Михалича. Я вирішую, що обов'язково дочекаюся його з цього рейсу й буду намагатися будувати з ним якісь нормальні міцні стосунки, щоб більше ніколи в житті не бігати по кабінах. Цей простий грубий мужик зараз здається мені справжнім вистражданим щастям.

І саме тут, посеред цієї сірої багліївської нудьги, пам'ять раптово перекидає мене в минуле, проводячи дику й майже абсурдну паралель. Я мивоволі згадую, як точнісінько так само, до божевілля, я колись нудилася й вила від суму в тому розкішному двоповерховому будинку в Курилівці, в який заселив мене Богдан Богданович.

Контраст між цими двома точками моєї самотності був занадто великим, просто колосальним у матеріальному плані. Зараз я сиджу на трухлявих дошках серед брудної промзони, чіпляючись за вбогу хатину як за порятунок. А колись я годинами сиділа посеред тієї чужої кричущої розкоші у Курилівці. Я буквально не знала, що мені робити зі своїм часом у тій величезній вітальні під масивною кришталевою люстрою. Богдан Богданович цілими днями пропадав на роботі, займався своїми важливими справами  на підприємстві, а я... я нічим не займалася. Мені просто не було чим зайнятися у тому елітному всесвіті. Я була зациклена на своїй порожнечі, замкнена в золотій клітці серед лакованих меблів та гіпсокартонних хвиль на стелі, вмираючи від точно такої ж нудьги, але в оточенні шаленого багатства. І тут, і там — один і той самий сум, але з якою різною ціною на квиток.