Покровитель

Я відводжу погляд від хлопців, які ганяють м'яч у куряві на полі стадіону «Перемога», і синя лінія навігатора на тріснутому екрані телефона повертає мене в реальність. Спогад розчиняється, залишаючи лише вогке кисле повітря Баглія, і я рушаю далі проспектом Конституції.

Одразу за футбольним полем я несподівано натикаюся на великий дитячий майданчик, і цей простір миттєво змушує мене сповільнити крок. У дві тисячі п'ятому році на цьому самому місці зяяв величезний занедбаний пустир із витоптаною травою та шматками поламаного радянського залізяччя. Тепер усе змінилося до невпізнання. Новий майданчик має дуже дивне хаотичне планування — він наче зшитий із клаптиків різних світів. Атракціони розкидані без жодної логіки й витримані в абсолютно різних несумісних стилях. Один гральний комплекс світиться футуристичним яскравим пластиком, трохи далі стоїть інший — повністю дерев'яний, екологічний і лаконічний, а за ним, на м'якому сучасному покритті, височіє третя зона з металевими модерновими лабіринтами. Цей архітектурний різнобій у різних стилях приковує мою увагу, і я задивляюся на те, як на цьому кольоровому клаптику землі з диким криком бігають діти, не помічаючи химерності свого грального простору. Для мене все це — абсолютна дивина, нова й незрозуміла цивілізація, яка виросла на місці мого колишнього минулого.

Я проходжу повз цей дивний майданчик і за синім покажчиком карти виходжу далі по вулиці. Знаменитий базар Соцгорода залишається від мене з правого боку. За ці двадцять років тут, здається, мало що змінилося — ті самі ряди старих, трохи вицвілих критих яток та залізних павільйонів, які пам'ятають ще минулі десятиліття. Зараз тут зовсім мало людей, покупців майже немає, і довгі торгові ряди з правого боку виглядають порожніми й затихлими в цьому похмурому денному світлі.

  Минувши ринок, я нарешті бачу попереду фінал свого маршруту. Велике АТБ стоїть трохи осторонь, прямо за ринком, на межі з житловими будинками. Пам'ять миттєво підсовує мені картинку з дві тисячі п'ятого року: тоді на цьому місці стояв старий синьо-білий маркет, тісний, скромний, із завузькими проходами, де все здавалося якимось примітивним і простим. За ці двадцять років його перебудували до невпізнання. Тепер переді мною височіє зовсім інша будівля — сучасний, величезний супермаркет у новому «чорному» форматі з темним матовим фасадом і великими скляними вітринами. Він виглядає дорого й холодно, різко контрастуючи зі старою забудовою Соцгорода. Я підходжу до автоматичних скляних дверей, ховаючи телефон у кишеню. Всередині я швидко беру все необхідне на вечір, намагаючись не дивитися на людей, розплачуюся на касі своїми вчорашніми грішми з траси й з пакетом у руках рушаю назад.

  Маршрут пролягає напряму через одну з промислових вулиць — саме туди, де розташовані об'єкти того великого відомчого управління, що колись очолював Богдан Богданович. Я фізично не можу оминути це місце. Моя дорога веде мене повз його затихлі корпуси, і я знову змушена дивитися на них. Праворуч від мене тягнеться довгий посірілий бетонний паркан підприємства, за яким височіє занедбана багатоповерхова коробка технічної контори та порожні вікна колишніх лабораторій. 

Коли я проходжу повз це підприємство, про яке йде мова, мені  невідворотно приходять спогади. Я відчуваю, як усередині все стискається, горло перехоплює, а дихання стає важким. Я намагаюся виштовхати ці картинки з голови, щосили жену їх від себе, мені зовсім не подобаються ці думки, від них стає майже фізично боляче, але нічого вдіяти не можу. Вони все одно накочують важкою задушливою хвилею, змиваючи теперішній час.

Пам'ять знову повертає мене до того, як я тоді поступила з Богданом Богдановичем. Я поступила з ним непорядно. Я не була його дружиною, я була його коханкою, але між нами існував свій особливий зв'язок. Він став для мене справжнім покровителем, який давав мені все, чого я потребувала. Богдан Богданович завжди був до мене достатньо уважним, і я була повністю забезпечена всім необхідним для безтурботного життя. 

Але я закохалася. Це почуття засліпило мене, і я просто зникла з його життя, спаливши всі мости й не залишивши жодного шансу щось пояснити. По суті, тієї самої миті я зрадила й саму себе, адже одним махом позбулася всіх цих благ, комфорту й безпеки, які він мені так щедро дарував. Я проміняла стабільність покровителя на  ілюзію.

 І зараз, дивлячись на цей посірілий бетонний паркан та занедбану багатоповерхову коробку технічної контори, я гостро відчуваю присмак цієї втрати.