Соц.місто і Наташа

Грубий крик різко вириває мене з того курилівського ранку. Спогад обривається відразу.

— Ей! Ти чого тут вештаєшся? — хрипко кричить сторож у камуфляжі, який несподівано з’явився з-за рогу будівлі. — Немає тут нічого, закрито все! Іди звідси!

Поруч із ним скажено заливається гавкотом брудний собака.

Цей окрик остаточно повертає мене в теперішній час. 

Я нічого не відповідаю. Повертаюсь і швидко йду геть.

  Я стою на цій порожній вулиці, заціпеніла від холоду. Дивлюся перед собою і чітко усвідомлюю: повертатися в будинок  прямо зараз немає жодного сенсу.  Мені потрібно вже зараз, цієї самої хвилини, подбати про те, щоб ввечері було що повечеряти.

Раптом у пам'яті виринає спогад: десь тут, на Соцгороді, є  базар. Я добре пам'ятаю сам цей базар, його шум і запах, бо бувала тут раніше. Я звикла скуплятися в АТБ, і зараз планую те саме. Але де саме воно тут— я не знаю. Я занадто давно не з'являлася в цих краях, і колишні орієнтири просто стерлися з моєї голови. Дорога туди неблизька, приблизно три-чотири кілометри пішки, і я зовсім не в курсі, як краще й швидше підійти туди крізь ці незнайомі завулки промзони.

Щоб знайти вихід і прокласти маршрут, я лізу в кишеню й дістаю свій старий побитий телефон. Смартфон зовсім зашарпаний, а весь його екран покритий густою павутиною дрібних тріщин — німий слід від незліченних падінь на жорстку підлогу. Я вмикаю його, пальцем відкриваю Google Карту і вбиваю в пошук АТБ. Навігатор ліниво блимає і врешті будує мені маршрут, показуючи синю лінію — як швидше зрізати дорогу навпростець крізь приватний сектор Баглія у бік проспекту Конституції, що веде прямо на Соцмісто.

Я рушаю вперед, тримаючи тріснутий телефон перед собою. Дорога веде мене крізь приватний сектор, де вздовж розбитої ґрунтовки тягнуться сірі бетонні паркани. Моя дорога якраз проходить повз  спортивний майданчик — стадіон «Перемога» на проспекті Конституції.

Там, на цьому витоптаному футбольному полі, я помічаю хлопців і  звертаю на них свою увагу. Діти якраз грають у футбол, з диким криком ганяючи брудний м’яч. Я задивляюся на них, і ця чужа життєва сила на мить зупиняє моє серце.

***************

Я переносуся думками у дві тисячі п'ятий рік. Спогад повертає мене на трибуни дніпропетровського стадіону «Метеор», де ми з Наташею знаходимося разом у закритій розкішній VIP-зоні. Навколо панує особливий, збуджений шум великої гри — вібрація тисяч голосів, гуркіт трибун і глухі удари по м'ячу, які долітають знизу, з поля. Але ми зациклені на своєму. Ми сидимо поряд, плечем до плеча, і нам неймовірно цікаво удвох. Ми не зовсім самі на цих  текстурних функціональних кріслах ложі, навколо повно чоловіків у дорогих костюмах, пахне сигаретним димом і парфумами, але ми наче відокремилися від усього цього тлуму. Ми — дві подружки, які миттєво знайшли ту саму рідкісну інтимну спільну мову. Нам весело, ми без упину регочемо, перешіптуємося про свої жіночі таємниці прямо на вухо, ловлячи кожну хвилину цієї абсолютної легкості.

Наташа — приваблива, молода й неймовірно красива дівчина. Вона всього на п'ять років старша за мене — мені тоді було трохи за двадцять з хвостиком, а в ній уже відчувалася ця зріла жіноча впевненість у власній магнетичній силі. Я детально розглядаю її обличчя: дивовижно витончені риси, ідеально окреслена лінія вилиць і глибокі, світлі очі з довгими віями. Ці очі миттєво спалахують щирим грайливим теплом, варто їй бодай на мить подивитися на мене. Її губи, підкреслені соковитим перламутровим блиском, здаються пухкими й неймовірно живими, коли вона знову заливається своїм легким компанійським сміхом. Наташа вміє подати себе без жодної вульгарності, але з дикою привабливістю: глибокий сміливий виріз її шовкової сукні тонко оголює бездоганну лінію декольте й гладку, злегка засмаглу шкіру, змушуючи чоловіків навколо непомітно обертатися. Доглянуте волосся м'яко спадає на ключиці, підкреслюючи тонку шию, на якій ледь помітно здригається витончений ланцюжок. У кожному її жесті — коли вона поправляє пасмо чи тримає тонкий келих — відчувається невимушена грація. Вона володіє рідкісним даром бути водночас недосяжною світською левицею і дуже простою компанійською дівчиною. Її сміх звучить так природно, що з нею приємно в усіх відношеннях — вона справді класна, і я шкірою відчуваю, наскільки нам комфортно разом. Ми стали справжніми місцевими світськими левицями й тепер постійно тусуємось разом, ділячи закриті вечірки та розваги дніпровської еліти.

Сьогодні ми тут, на VIP-трибуні, тому що Наташа — нова молода дружина Олексія Хлібника. Олексія я знаю дуже давно, буквально з самого дитинства, коли світ дорослих чоловіків здавався мені чимось далеким і недосяжним. Він завжди вирізнявся особливою породою: міцний, упевнений у собі, з тим типом чоловічої харизми, яка миттєво підкорює простір. У його погляді, рухах і манері розмовляти відчувалися великі обласні справи, які він крутив щодня. Його життя — це масштабний бізнес, завуальовані поставки, заготівельні бази, оптові склади та розподіл товарів, де кожен крок приносив великі гроші.

Ці тіньові й складні фінансові схеми міцно, хоч і непублічно, пов'язували його з моїм рідним батьком. Олексій і батько роками вели спільні кулуарні ділішки, і Хлібник увійшов у мою пам'ять не просто як партнер, а як людина з нашого найближчого закритого кола. Перед очима відразу виринають спогади про те, як вони разом відпочивали після своїх  оборудок. Я чітко згадую, як ми великою компанією виїжджали на швидкісному білосніжному катері на дикі, закриті від сторонніх очей острови посеред Дніпра. Пам'ятаю це відчуття розкоші, смак алкоголю, сонце, що плавилося на воді, і те, як безтурботно вони гуляли там, скидаючи з себе вантаж своїх щоденних бізнес-війн. Саме під час тих гулянок на островах Хлібник здавався мені по-справжньому всесильним.