Господиня

Ранок для мене почався рано — близько десятої я вже крутилася по хаті. Михалич після важкого нічного рейсу спав без задніх ніг, глухо хропучи на всю кімнату. Я намагалася ступати тихо, щоб його не розбудити. Прокинувшись, першим ділом озирнулася навколо і зрозуміла: сидіти склавши руки я не зможу. Потрібно було терміново наводити лад у цьому занедбаному чоловічому бардаку.

Я взялася за прибирання. Потроху вигребла з кутків сміття, розставила розкидані інструменти, повитирала засалені столи й трохи розвантажила простір, щоб хата стала схожою на людське житло. Поки шурхала ганчіркою, обживалася і придивлялася до свого нового прихистку. На душі було дивно спокійно. Головне — всередині жило величезне, просто неосяжне полегшення від того, що я нарешті змогла піти від Толіка. Згадка про нього викликала лише огиду. Він відверто ставився до мене як до речі, суто споживацьки, витискав усі соки й ніколи не бачив у мені людини. А тут, у цій ветхій хаті на Баглії, я вперше за довгий час дихала вільно.

Ближче до обіду я заглянула в його кухонні запаси, намагаючись зварити щось поїсти. Знайшла пачку макаронів, пляшку олії та кілька м'ясних консервів. Швидко розпалила плиту, відварила макарони, щедро заправила їх тушонкою та підсмажила все це діло. По хаті пішов густий, апетитний аромат домашньої їжі.

Михалич закрутився і розплющив очі аж о другій годині дня. Воно й не дивно — після безсонної ночі за кермом чоловік просто відключався. Він сів на ліжку, протираючи кулаками очі, потягнувся всім своїм масивним тілом і здивовано втягнув носом повітря.

Побачивши прибрану кімнату і гарячу сковорідку на столі, він аж закляк. Його прямолінійне обличчя розпливлося в такій щирій задоволеній посмішці, якої я від клієнтів уже роками не бачила.

— Ого... Ну нічого собі, — прохрипів він спросоння, чухаючи кудлату потилицю

  Михалич доїдав макарони прямо зі сковорідки. Він їв розмашисто, по-чоловічому, важко орудуючи виделкою, яка з неприємним чирканням ходила по чавунному дну. Його великі, засмаглі на трасі пальці з темною облямівкою мазуту під нігтями міцно стискали шматок хліба. Я дивилася на те, як ходять жовна під його триденною щетиною, і ловила себе на думці, що цей звук і цей запах — суміш поту і  тушонки — зараз не викликали в мене огиди. 

Він раптом зупинився, виловив поглядом екран мобільника, що лежав поруч на клейонці, і важко зітхнув. Логісти не чекають. Витер рота кулаком, залишаючи на шкірі жирний блиск, і підвівся, від чого старий стілець під ним жалібно скрипнув.

Він узяв пластикову порожню каністру, яка стояла біля порога, а потім заліз глибоко в кишеню замасленої куртки. Попорпався там і витягнув згорнуту купюру. Він поклав її на стіл — прямо на жирну пляму біля сковорідки. Це була тисяча гривень.

— На харчі тобі. Я погнав, час піджимає, — Михалич кивнув на двері, уникаючи довгого прощального погляду. — Ключ у дверях, закрийся зсередини на засув.  На зворотньому шляху заскочу. Давай.

Він розвернувся і вийшов, обдавши мене наостанок протяжним холодним повітрям із двору.

Я залишилася стояти посеред кімнати, дивлячись на цю зім'яту тисячу. 

Чужий мужик. Далекобійник, з яким я перетнулася випадково. Він залишив мені гроші й просто пішов,  залишивши чужу невідому йому жінку у своєму домі. В його голові навіть не ворухнулася думка, що я можу  просто звалити, прихопивши цю тисячу. Він не взяв з мене жодної розписки, ніяких обіцянок. Цей жест безкорисливої повної довіри вдарив по мені сильніше, ніж будь-яка образа за всі ці роки. Мені захотілося заплакати — не від жалю, а від того, як незвично знову відчути себе людиною, а не товаром.

За вікном здригнувся, важко загарчав і випустив хмару сизого диму потужний мотор MANа. Земля під підлогою злегка завібрувала. Потім пролунав протяжний сигнал, машина рушила з місця, і за хвилину розтанув у промзоні Баглія.

   Я не стала чекати ані хвилини. Мене просто магнітом потягнуло туди, назад , у ту глуху промзону Баглія, повз яку ми вночі проїжджали.

Я накинула куртку й вийшла. Цей промисловий район при світлі дня виглядав ще більш похмурим, але зараз мені було байдуже. Я чітко знала, куди йду. Мене вабило те саме місце біля старої адміністративної будівлі хімічного підприємства. Точніше — за паркан, трохи вглиб, туди, де колись ховалася та сама сауна.

Це були місця мого минулого.

І ось тепер я йшла туди знову.Повільно оглядала іржаві залізничні переїзди, потріскані бетонні плити під ногами й сірі стіни хімконтори. Я крок за кроком вивчала ці завулки, наче намагалася заново зібрати по шматочках власну пам'ять і згадати все, що намагалася забути.