Баглій

Нічний Баглій зустрів нас глухою хімпромівською темрявою та важким кислуватим повітрям. О другій тридцять ночі цей район здавався вимерлим, перетворюючись на похмурі залізобетонні нетрі. Великі червоні габарити масивного вантажного MANа вихоплювали з мокрої темряви то іржаві паркани, то масивні індустріальні споруди.

Ми проїхали повз темні вікна старої адміністративної будівлі, що була ліворуч, наче застиглий велетень. Погляд ковзнув по старій табличці на розі — вулиця Колеусівська.

 Серце моє тьохнуло, а в голові миттєво спалахнув спогад. Цей поворот, довгий залізобетонний мур і глухий куток трохи далі за парканом, де за зачиненими дверима зазвичай ховалися приватні розваги для небідних гостей... Я чітко впізнала цю місцевість. Я тут уже колись була. Те саме місце, ті самі вулички, де час ніби зупинився.

Михалич різко крутнув кермо, і MAN, важко зітхнувши гальмами, повільно звернув з головної дороги вглиб приватного сектору, що тулився прямо під стінами промислового гіганта. За кілька хвилин кабіну хитнуло на вибоїні, і машина зупинилася біля потрібної адреси.

Крізь лобове скло я розгледіла його житло, і всередині мимоволі все стислося від  тоски. Це був старий вітхий будинок, що буквально вростав у землю під тягарем років. Облуплена штукатурка зяяла темними тріщинами, наче старі рани на тілі, а перекошений дах покривав брудний зелений мох. Занедбане подвір'я заросло бур'янами вище людського зросту, які лізли прямо на колись побілені, а тепер закіптявілі стіни.

Тут не просто давно не було ремонту — від цього місця віяло пусткою та занепадом. Було одразу помітно, що тут роками  немає дбайливої жіночої руки, яка б навела лад чи хоча б розігнала це важке відчуття безладу. Усе навколо дихало  запущеною чоловічою самотністю.

Михалич глухо заглушив мотор. 

— Ну, приїхали, красуне, — хрипко кинув він, перериваючи мої думки, і клацнув замком дверей. — Виходь, обживайся.

Він важко виліз із кабіни, обійшов машину і закрив ворота. Я пішла слідом, вдивляючись у темряву під ногами, щоб не перечепитися через розкиданий по подвір’ю непотріб. Михалич підійшов до дверей і почав довго порпатися у кишені куртки.

Поки він копирсався у замку, я окинула все поглядом. Мені здалося, що ці двері можна було взагалі не зачиняти– все рівно нікому не треба.

Але Михалич крутив ключем із таким виглядом, наче відмикав щонайменше сейф у швейцарському банку. Його спина аж випрямилася, а в рухах з’явилася якась  урочистість. Він розпахнув двері, зробив широкий жест рукою і повернувся до мене. Він поводився так зухвало, ніби заводив мене не в напівзанедбану хату на Баглії, а у власні триповерхові хороми.

— Ну що, красуне, заходь, не соромся! — голос його лунав гучно й гордовито. — Ласкаво просимо до моїх палат. Ти ж на вулиці замерзла, да? А в мене тут — дах, стіни, своя законна власність! 

У хаті пахло сирістю, дешевим тютюном і старою заваркою. Михалич клацнув вмикачем. Під стелею спалахнула гола лампочка, вихопивши з темряви облуплені стіни та завалений якимись інструментами стіл. Але господар цього всього ніби не помічав. Він став посеред кімнати і розплився в задоволеній посмішці. Було видно, що він щиро пишається тим, що має свій куток, і в його очах для такої, як я, це мало виглядати вершиною розкоші.

— Ти розташовуйся, скидай куртку, — продовжував він, закидаючи мене словами. — Я ж чоловік холостий, вільний козак. Дружини в мене зараз немає, ніхто над душею не стоїть, пиляти не буде. Так що ми з тобою тут самі собі господарі.

Він підійшов трохи ближче, і в його погляді проглянуло щось зовсім не схоже на звичну тваринну хтивість моїх звичайних клієнтів. Михалич почав незграбно, по-простецькому залицятися, ніби  вирішив одразу посвататися.

Дивно, але в його словах не було жодного натяку на те, хто я і чим заробляю на життя. Більшість мужиків  або гидували, або витирали об нас ноги. А Михалич... він просто не ділив жінок на «хороших» для шлюбу і «поганих» для кабіни вантажівки. Він бачив у мені просто людину, якій зараз нікуди дітися, і ставився до цього по-простецькому, абсолютно добродушно.

  Поки я роззиралася, він не зводив із мене очей. Я скинула куртку, залишаючись у приталеному светрі. Звісно, роки на дорогах обличчя мені потріпали, але фігуру в свої сорок три я тримала добре — струнка, підтягнута. Для елітного ескорту я не годилася, але для звичайного життя виглядала ще дуже пристойно. Михалич явно не був прискіпливим естетом. Він окинув поглядом мою талію і задоволено прищурився.

— А ти нічогенька. Струнка, — видав він з ходу, по-простецькому оцінивши товар. — Фігура що треба. 

Він підійшов ближче. Дивно, але в його голосі не було звичної для моїх клієнтів тваринної хтивості. Він намагався залицятися, але по-своєму, по-роботящому. І головне — жодного брудного слова. Наче навмисне обходив тему моєї роботи, щоб не образити.

— Дружини в мене немає, сам живу, — буркнув він, підсуваючи мені старий стілець. — Ти це... жити взагалі десь маєш? Чи так і будеш по кабінах мотатися? Здоров'я ж своє гробиш.

Я мовчала, а Михалич потер потилицю і видав прямо в лоб:

— Коротше. Хата є. Гроші водяться. Подумай, може, залишайся? Наведеш тут порядок. Ну, що скажеш?