Дальнобійники

Я іду до заправного комплексу «ОККО» з чітким, холодним розрахунком. Перші години моєї «зміни» завжди належать TIR-паркінгу — цьому гігантському залізному відстійнику, де багатотонні єврофури завмирають у довгих похмурих шеренгах. У вечірніх сутінках вони здаються величезними заснулими звірами, які важко дихають розігрітим металом, мазутом і вологим придорожнім брудом.

На початку вечора я розраховую на швидку роботу на місці — на тих водіїв, які стають на короткий обов'язковий перепочинок і не збиралися рушати до ночі. Я повільно проходжу повз масивні кабіни шведських Scania та німецьких MAN, вдивляючись у високі лобові стекла, за якими тьмяно горять лампи внутрішнього освітлення. За цими вікнами ховаються втомлені чоловічі обличчя, для яких я лише швидкоплинний спосіб зняти дорожню напругу. Усе відбувається механічно: короткий погляд, ледь помітне блимання фар, і ось я вже піднімаюся високими залізними сходинками у кабіну, де пахне дешевим освіжувачем повітря, розчинною кавою та тютюном. Кілька хвилин у закритому просторі спальника під монотонне потріскування остигаючого двигуна. Цей конвеєр приносить мені швидкі папірці, які я ховаю в кишеню, повертаючись назад на холодний асфальт.

Але ближче до ночі, коли квітнева прохолода починає пробирати мене до самих кісток, біля виїзду з паркінгу пригальмовує старий білий DAF з напівпричепом. Водій — кремезний чоловік років п’ятдесяти у засмальцьованій фланелевій сорочці, з обвітреним обличчям та важким поглядом — опускає бічне скло.

— До Запоріжжя проїдешся? — питає, оцінюючи мою фігуру й змарніле обличчя в тьмяному неоновому світлі заправки. — Шестисотку дам.

   Шістсот гривень. Для тих жінок з елітних будинків Новоолександрівки це були не гроші. Але для мене в мої сорок три роки це була колосальна сума. Це був мій квиток на наступні кілька днів, ціна мого виживання, моїх сигарет і тієї горілки, яка допомагала мені не збожеволіти. Я не вагалася жодної секунди — мені зарізу були потрібні ці гроші.

Я піднялася на високе пасажирське сидіння, і важкі двері зачинилися, відрізаючи мене від Новоолександрівки. Салон машини зустрів мене хрипким басом радіо і важким запахом солярки. Водій плавно увімкнув передачу, величезний DAF здригнувся всім своїм залізним тілом і важко виїхав на шосе.

Ми летіли крізь суцільну нічну темряву. Йому не потрібна була жінка для ніжності — він купив мій час на цей конкретний перегін. Усе відбулося під час короткої зупинки у темній придорожній кишені, десь на півдорозі.