Дорога до Запорізького шосе

Я іду повз елітні будинки, що тягнуться вздовж вулиці Гагаріна — прямо від сільради до самої траси. Вечірні сутінки вкривають високі муровані паркани й масивні дахи, від яких віє тим самим ситим елітним спокоєм, який я колись так добре знала. Я заглядаю на ці дорогі приватні маєтки, відчуваючи дивний контраст між їхньою затишною, захищеною розкішшю та власною тінню на асфальті. 

Прохолодне вечірнє повітря та швидка ходьба зробили свою справу — хміль майже повністю вивітрився з моєї голови. Розум стає нестерпно чітким і тверезим. Поки мої ноги механічно вимірюють шлях по Гагаріна до Запорізького шосе, у думках знову почав прокручуватися образ Савіка.

Услід за ним у пам'яті раптом виринув Руслан — той самий відомий футболіст із ФК «Дніпро». Його образ повернувся до мене з такою ж чуттєвою виразністю.

Я замислююся над цим, дивлячись у темряву перед собою. Чому мене завжди, наче за якимось фатальним сценарієм, тягнуло саме до чоловіків із професійного спорту? До цих накачаних, ідеально виліплених тіл, до цієї специфічної брутальної сили бійців та атлетів?

Жіноча логіка підказує відповідь майже миттєво. Усе це корінням уходе в моє дитинство.  Мій батько завжди робив величезний упор на фізичну силу. Він сам був спортивним, підтягнутим і випромінював ту залізобетонну впевненість, яка заворожувала мене. Його нарцисична міць заклала в мені той самий початковий заділ, фатальну матрицю вибору. Я сама інстинктивно шукала його копію в інших сильних чоловіках. Моє тіло й душа несвідомо відгукувалися на цей спортивний магнетизм, шукаючи в чужій фізичній силі порятунку.

   І тепер, крокуючи крізь вечірню прохолоду, я знову і знову проводжу цю  паралель між Савіком і Русланом. Для мене вони виявилися двома сторонами однієї і тієї ж фатальної монети. Разом із тверезістю в голову приходить гранично логічна й нищівна думка: і той, і інший, по суті, просто відмовилися від мене. Обидва зрештою переступили через мою довіру, викинули моє життя на узбіччя і зрадили все те, що я так відчайдушно намагалася в них знайти.

   І ось десь тут, серед цих розкішних  маєтків, живе Савік. Я не знаю, за яким саме парканом захований його будинок, де оселилася його офіційна родина, адже після того, як його життя остаточно перемістилося сюди, в Новоолександрівку, наші стосунки назавжди припинилися. Ця інформація залишається для мене невідомою, але, щиро кажучи, мене це не зачіпає. Проходячи повз ці чужі вікна, я не відчуваю ані  болю ані ревнощів. До Савіка в мене ніколи не було глибоких почуттів — лише  поверхнева  симпатія як до сильного чоловіка.

Але коли в моїй голові знову виринає  Руслан, уся моя вибудувана роками броня миттєво тріщить по швах.

 Згадка про нього пробиває мене наскрізь, здіймаючи з глибини душі таку лавину почуттів, від якої перехоплює подих. Його я кохала по-справжньому. Сліпо, дико, віддаючи всю себе без залишку. І саме тому на моєму серці рвана незагоєна рана, яка досі кровоточить за першого ж дотику пам'яті.

Я відчуваю, як до горла знову підступає той самий гарячий задушливий клубок, а очі починає палити від непрошених сліз. 

Тільки не зараз. Я інстинктивно стискую зуби і з усієї сили починаю глушити ці емоції в собі, заштовхувати їх назад, у найтемніші підвалини свідомості. На порозі нічної траси я просто не маю права дати слабину. Мені потрібно  втримати контроль, заблокувати ці спогади й не дозволити минулому знову розірвати мене на шматки прямо тут, посеред  вулиці.

Останній елітний паркан на Сурській залишається позаду. Попереду, розрізаючи ніч сліпучим світлом, уже чітко чути Запорізьке шосе.

   Я цілеспрямовано тримаю курс прямо на цілодобовий комплекс «ОККО». Моя мета  гранично чітка— дійти до TIR-паркінгу, де стають  на перепочинок транзитні вантажівки. Ця стоянка  відома придорожнім «плечем», місцем відстою багатотонних фур, і я йду туди з єдиним наміром — заробити бодай якийсь кеш. Мені конче потрібні  гроші, які тут можна  отримати без зайвих зволікань.

Савік і папа... Я ніколи не знала точних деталей того, як саме розійшлися їхні дороги. Усі ці їхні чоловічі схеми залишилися поза моєю увагою. Але логіка цього світу була безжальною: коли  старі міліцейські зв'язки папана раптово обірвалися, він миттєво втратив свою цінність.

Савік був занадто хитрим, щоб ділити з кимось чуже падіння. Він упевнено йшов угору, міняючи політичні прапори й легалізуючи свої мільйони, а мій батько в один момент перетворився для нього на непотрібний, брудний баласт. Савік просто викреслив його зі свого життя — тихо, професійно і без жодних сентиментів. Ковбасному королю більше не потрібні були невдахи. Вони розійшлися назавжди: Савік поїхав далі у свій великий тріумф, а папа залишився на самому дні, стрімко падаючи у пляшку — туди, куди його тінь зрештою затягнула і мене.