Шлях до Вторчермету

Його зашкарубла долоня потягнулася до мого плеча, переходячи всі межі, а в погляді загарбала п'яна хіть. Зі мною можна не церемонитися.

 Папа взагалі ніяк не реагує.

Я дивлюся на його застигле обличчя, на ці важкі, колись всевладні руки, які тепер безсило лежали на колінах, і в голові мимохідь виринає інше запитання. Те, яке я вже починала, але так і не розкрутила до кінця.

— Слухай, папа... — я подаюся вперед, заглядаючи йому в очі, намагаючись пробити цю стіну байдужості. — Ну от про трактор твій я зрозуміла. Ти забиваєш цей причіп доверху ломом, усяким залізяччям, і преш на Вторчермет. Гроші живі, нечувані на ті часи. Але поясни мені інше. Просто так приїхати і тупо забрати метал ніхто б не дав. Це ж не безхозне поле було. Звідки ти його брав? Як ти взагалі мав туди доступ, у ці закриті радгоспи, де все під обліком і охороною?

Папа повільно, ніби з трудом повертаючи колеса старої пам'яті, переводить на мене погляд. У куточках його губ на мить з'являється ледь помітна, хитра усмішка з минулого життя — відблиск того часу, коли він відчував себе господарем світу.

— Доступ... — глухо, але з якимось особливим смаком повторює він. — Сама ти туди не поткнешся, це правда. Ловили й саджали на раз-два. Але у нас був мій кум, твій хрещений — Іван Смелян. Чоловік був... великий олівець. У Солоному, під Дніпром, його кожна собака знала. Голова, посада, авторитет.

Він важко зітхає, згадуючи кума, і в його голосі прорізається колишня енергія:

— Іван мав такий язик, що міг мертвого вмовити. Комунікабельний — до нестями. Будь-які двері ногами відкривав. Він товаришував, пив і вирішував питання майже  з усіма директорами радгоспів. Схема була проста як двері, але трималася виключно на його зв’язках. Іван приїжджав до директора, вони сідали, красиво «обмивали» якусь чергову зустріч, і все — питання закрите. Директор давав добро, заплющував очі на списування, а я вже підганяв свій трактор із причепом. Заїжджав на задні двори, завантажував тонни залежалого, нібито «списаного» металу, і спокійно віз на здачу. Без Івана і його доступу до тих кабінетів мене б на першому ж кілометрі мєнти згноїли. А так — ми крутили тисячі, поки решта країни стояла в чергах за талонами на мило.

Папа знову замовкає, поринаючи у свій внутрішній туман, а я дивлюся на нього і майже фізично відчуваю, як із цих його спогадів пахне тим ситим, ризикованим і безжальним часом, який і зробив його таким, яким він є зараз.