Діти

Я йшла вулицею Українською. Останні місяці я жила як робот — у глухому заціпенінні. Моє тіло працювало,  але всередині панувала мертва тиша. Траса навчила мене цієї анестезії: вимикати душу, залишаючи лише механіку.

Раптом цей тупий спокій пробив дитячий сміх. Хльосткий, як ляпас.

На квітневій брудній траві гралися діти. Носилися наввипередки, кричали, падали й реготали. Мала дівчинка світилася таким  дитячим щастям, від якого повітря навколо вібрувало. 

Я застигла. Мене пересмикнуло.

І в цей момент усередині щось тріснуло. Безжальний удар струмом розніс моє заціпеніння вщент. Скляний купол, за яким я ховалася від бруду, розлетівся на шматки.

Горло здавив гарячий судорожний спазм. Перш ніж я встигла закрити обличчя, з очей ринули сльози. Мене просто зірвало. Це була не жалість до себе, це була справжня істерика, що піднялася з самого дна моєї понівеченої психіки. Я затискала рота брудною долонею, намагаючись задушити ридання, але тіло било крупною дрожжю. Сльози виїдали очі, розмиваючи цих дітей у яскравому квітневому світлі.

Ці чужі діти розбудили те, що я роками закопувала під шарами дешевої горілки. Я згадала, якою я була до того, як життя  викинуло мене на панель. На тлі цієї весни, коли все оживало, моє власне гниття стало нестерпним.

Разом зі сльозами з темряви прокинулися спогади. 

****************

   — Послухай мене уважно. Тобі всього вісімнадцять років, твоє життя тільки починається. Тобі зараз треба вивчитися, здобути освіту. Ця дитина тобі зараз абсолютно не потрібна, вона буде тобі тільки заважати. Навіщо ламати все на самому старті? У мене хороші знайомства, все буде на найвищому рівні. Заради твого ж блага треба зробити цей крок, а я про все подбаю.

Він розмовляв зі мною так, як звик вести найважливіші переговори — впевнено, м'яко і тиснучи своїм колосальним авторитетом. Савік віртуозно підбирав ключик до моєї свідомості, огортаючи мене ілюзією батьківської турботи та безпеки, змушуючи вірити, що це єдиний правильний вихід.

Але за цими переконливими словами ховався крижаний розрахунок. Моя вагітність була для нього прикрим незапланованим форс-мажором, і ця дитина була йому абсолютно не потрібна. Вона була для нього лише зайвою нагрузкою і важким тягарем. Савік мав давні вивірені роками стосунки з дружиною, які він категорично не збирався руйнувати. Заводити дитину на стороні, створювати зайві проблеми та заважати своєму ситому і налагодженому життю не входило в його плани. Йому потрібно було просто ліквідувати цю несподівану неприємність, захищаючи свій спокій і комфорт. 

   Ми вийшли на подвір'я. Його заміський маєток у Новоселівці вражав масштабами: величезний  замок із червоної цегли під темною черепицею, обнесений височенним мурованим парканом. Навколо зеленів ідеальний, підстрижений газон, а крізь хвойні дерева Орловщини проглядала широка гладь річки Самара. Сонце виблискувало на воді, підкреслюючи всю шикарність резиденції — з власним капітальним причалом, де погойдувався дорогий імпортний катер. Це був закритий світ для обраних, де кожен сантиметр дихав великими грошима.

Біля парадного входу на нас уже чекав його автомобіль — величезний, відполірований до дзеркального блиску чорний Mercedes-Benz S-Класу. Легендарний шестисотий «кабан», головний символ абсолютної влади тих років.

Охоронець мовчки відчинив перед нами важкі двері, які закрилися з глухим вакуумним звуком, повністю ізолювавши нас від зовнішнього світу. Савік сів поруч зі мною на заднє шкіряне сидіння, а за кермом кабіни сидів його особистий водій. І машина плавно рушила з Новоселівки, тримаючи курс у бік центру міста, до лікарні Мечникова.

Усю дорогу мене сковував тваринний жах. Всередині все стискалося від холоду. Я була вісімнадцятирічною дівчиною, яку вперше в житті везли на аборт, і цей невідомий медичний брутальний процес здавався мені смертним вироком. Мене стало  нудити від специфічного запаху дорогої шкіри в салоні, змішаного з парфумами Савіка. Руки тремтіли так, що я не могла їх вгамувати, а серце калатало десь у самому горлі. Я дивилася у вікно на весняні краєвиди, що стрімко пролітали повз, і кожна секунда наближення до лікарні здавалася мені початком мого кінця.