Савік

Новоолександрівка, вулиця Сурська. Прямо біля зупинки стоїть добре відомий усім місцевим магазин «Продукти». Це знайома крамниця при дорозі, що веде вглиб селища — туди, де трохи вище на горі велично височіє старе кладовище. З прочинених дверей крамниці долинає затишний аромат свіжої випічки та міцної кави. Трохи осторонь, за будівлею магазину, видніється дитячий майданчик. Збудований уже років десять тому, він виглядає невід'ємною частиною цього краєвиду: фарба на його гойдалках трохи вицвіла від сонця й дощів, а під ними зеленіє перша квітнева трава. 

Раптом здаля я помітила  чорний Lexus. Він повільно рухався мені назустріч, і якась невиразна тривога змусила мене затамувати подих ще до того, як машина порівнялася зі мною. Я пильно вдивлялася крізь скло.

За кермом сиділо знайоме обличчя. Вік, звісно, вже зробив свою справу. Риси стали важкими, шкіра втратила колишню пружність. Обличчя сильно змінилося, адже я бачила його востаннє чверть століття назад. Рівно чверть століття. Але попри всі ці роки і зморшки, я впізнала його миттєво — це знання відгукнулося десь глибоко в тілі, на рівні старих інстинктів.

Він їхав прямо на мене. Я стояла на узбіччі, майже не дихаючи, і жадібно розглядала кожну зміну в його зовнішності. Чекала, що ось зараз наші погляди перетнуться. Але він навіть не глянув у мій бік. Його очі були байдуже зафіксовані на порожній дорозі попереду, ніби мене взагалі не існувало в цьому світі.

Lexus проїхав повз, обдавши мої  ноги гарячим повітрям.

 Це  був він...Савік.

   Я мовчки йду в бік вулиці Української, крок за кроком заглиблюючись далі вглиб. На самий кінець цієї вулиці маршрутки не ходять, тому цей шлях мені доводиться долати пішки.

Ковбасний барон, продуктовий магнат... Як його тільки не називали за очі, які тільки прізвиська не давали. Ні для кого не секрет, і я, звісно, теж чудово знаю, що  він обіймав високу керівну посаду і  мав відношення до законодавчої влади. Про його вплив та популярність було відомо абсолютно всім навколо.

І ось тепер цей чоловік, з яким у нас колись були стосунки, просто проїжджає повз. Він навіть не дивиться в мій бік. Він мене навіть не впізнав.

   Ця секундна зустріч дає мені новий і неминучий привід для спогадів. Минуле знову затягує мене у свої тенета, змушуючи з здриганням проживати те, що, здавалося, давно залишилося позаду.

******************

Я знову бачу себе там, у двохтисячному році. Я сиджу на великому дорогому шкіряному дивані, а мої пальці дрібно тремтять від напруги. У руці я судорожно стискаю свій ультрамодний і шалено дорогий на той час мобільник — крихітну, сріблясту Nokia 8210, головний символ віп-статусу тієї епохи. Серце калатає десь у самому горлі, коли я дивлюся на її маленький монохромний екранчик із бляклим зеленим підсвічуванням і один за одним натискаю жорсткі пластикові кнопки. Судорожно набираю знайомі цифри, тисну на клавішу виклику і притискаю слухавку до вуха, майже благаючи про диво. 

Але у відповідь лунають лише довгі, байдужі гудки. Людина на тому кінці просто не бере слухавку.

   Я розгортаю цей спогад далі й бачу себе всередині великого двоповерхового будинку в Курилівці — елітному селищі під Дніпродимом, де за високими парканами ховаються приватні маєтки нових господарів життя.

Величезна вітальня з високою стелею височіє наді мною.  Підлога викладена глянцевою плиткою,а на стінах красуються дорогі шпалери з важким золотим тисненням. Над головою велично  звисає масивна кришталева люстра. Повсюди деталі, які в ту епоху вважаються вершиною багатства: багаторівневі гіпсокартонні хвилі на стелі зі вбудованими неоновими цятками світильників, блискучі лаковані меблі та величезний арковий прохід, що веде вглиб цього розкішного замку.

Я сиджу посеред цієї чужої розкоші на шкіряному дивані, і мене починає накривати справжня некерована істерика. Стіни цього величезного будинку тиснуть на мене, перетворюючи елітну віллу на золоту клітку. Паніка гарячою хвилею підступає до горла, перекриваючи дихання. Я судорожно стискаю свій сріблястий мобільник, дивлюся на його зелений екран і абсолютно не знаю, що мені робити далі. Розум застилає страх, пальці тремтять, а тиша навколо здається оглушливою.

********************

   Я продовжую свій шлях пішки, і кожен крок наближає мене до кінця вулиці Української. Дорога веде мене туди, де за скромними парканами ховається зовсім інша, неблискуча реальність цього селища. Новоолександрівка вміє бути дволикою, і саме зараз ця її іронія б'є мене під дих із силою, на яку здатне лише саме життя.

Доля має дивне, часом занадто злісне почуття гумору. Два колишні найближчі друга, чиї шляхи перетнулися у 80-тих, наприкінці свого віку опинилися в межах одного і того селища. Але між ними прірва. Один із них будує свою продуктову імперію, купує дорогі авто й розкішні вілли в елітному районі, де кожен сантиметр дихає мільйонами. А інший  повільно тоне на самому дні, спиваючись у старому будинку.  

Між ними тепер цілий всесвіт, який назавжди розділив успіх одного та повне падіння іншого.