Розвилка

Я прокидаюся вже під обід. Тіло після нічного маршу та ментівського позашляховика здається налитим свинцем, а голова гуде від хронічного недосипу. Оскільки на постійну роботу я давно не ходжу, то можу собі дозволити таку розкіш — спати майже до дванадцятої години, ховаючись від реальності під брудною ковдрою. Я повільно одягаюся, натягую свою дешеву куртку і виходжу на залиту сонцем вулицю Данила Галицького.

У моїй кишені лежить решта від нічних двохсот гривень — після купівлі тієї придорожньої води там залишається десь сто дев’яносто гривень із копійками. Цієї суми мені цілком вистачить, щоб оплатити сьогоднішню дорогу. На зупинці я сідаю на п'ятий трамвай, який монотонно й звично гуркоче коліями, вивозячи мене із Західного крізь промзони в центральну частину міста. Я доїжджаю прямо до вулиці Михайла Грушевського, колишньої Карла Лібкнехта. Перед тим як вийти, я дивлюся у вікно праворуч і бачу розбомблений Троїцький ринок — моторошні обвуглені руїни, в які колись влучила російська ракета. Оце все пробігає перед моїми очима, нагадуючи про застиглу воєнну реальність, яка понівечила наше колишнє життя.

Я виходжу з п'ятого трамваю на бруківку Грушевського й чекаю на маршрутку № 136. Вона під'їжджає, і я заходжу в салон. Автобус повністю забитий, вільних місць немає взагалі, тож я просто стою, тримаючись за поручень, поки машина важко везе мене вгору, виїжджаючи на довгий проспект Богдана Хмельницького. 

Маршрутка натужно гуде, піднімаючись дедалі вище центральним районом міста. З правої сторони за вікном з’являється масивний комплекс шістнадцятої міської лікарні. На цій зупинці з салону виходить чимало людей, навколо мене нарешті звільняються місця, і я втомлено сідаю на звільнене сидіння біля самого вікна. Тепер я можу  дивитися на вулицю.

За хвилину ми проїжджаємо  Розвилку. Я дивлюся у скло на це перехрестя, і в моїй голові миттєво спалахує теплий щемкий спогад з дитинства: колись давно саме тут, на Розвилці, стояв величезний вуличний годинник. У моїй пам'яті він постає до найдрібніших деталей, соковито й яскраво — монументальна висока залізна стела-покажчик, на вершині якої гордо височіли масивні квадратні електронні циферблати, що світилися великими цифрами на кілька боків. 

*****************

Для мене маленької цей годинник здавався справжнім футуристичним велетнем, який керував часом усього міста. Я пам'ятаю, як заворожено рахувала хвилини на його табло, коли ми пролітали повз нього в  батьківській машині. 

Тоді, у далекому вісімдесят восьмому, увесь мій всесвіт обмежувався затишним салоном  нового Москвича, а швидкість була найкращими ліками від дитячої нудьги. Батько любив хвацьку їзду, а я, затамувавши подих на задньому сидінні, тільки підливала оливи до вогню. Мені до безумства подобався цей гострий, майже дорослий азарт, тому я раз у раз подавалася вперед і гаряче шепотіла йому в плече: «Обжени його! І цього обжени». І коли мотор натужно ревів, а ми під мій переможний регіт лишали чергового сусіда по смузі позаду, я відчувала чисту, нічим не розбавлену насолоду.

****************

Тепер його вже немає, час безжально демонтував цю деталь минулого.

Я заходжу в  ТРЦ «Терра» на 12-му кварталі. Та віразу відчуваю, як пахне свіжою випічкою та ситим життям, від якого я давно відвикла. Проігнорувавши ряди з продуктами, я цілеспрямовано йду до алкогольного відділу. Мої пальці судорожно перераховують засмальцьовану решту грошей, і я купую дві пляшки найдешевшої горілки.

   Я підхожу до приміської зупинки, біля якої вже зібралася чимала черга з людей, що намагаються виїхати з міста. Тут знаходиться кінцева зупинка маршрутки № 228.

Я дочікуюся своєї черги, заходжу всередину, займаю місце біля вікна, і автобус рушає. Поки колеса монотонно відраховують кілометри, я дивлюся на дорогу і мимоволі згадую, як раніше, ще зовсім малою дівчинкою, я  їздила сюди разом із мамою. Ми завертаємо праворуч в бік  Новоолександрівки.

За вікном миготить знайомий пейзаж, і маршрутка з гуркотом переїжджає невеликий міст через Мокру Суру. Я заворожено дивлюся на її блискучу під сонцем воду, і в моїй голові миттєво спалахує теплий спогад з дитинства. Боже, як весело ми колись купалися в цій Мокрій Сурі! Я майже фізично відчуваю ту прохолодну річкову воду. Бризки, які летіли мені в обличчя, і свій дитячий щасливий сміх, коли мамині теплі руки підхоплювали мене на хвилях. Тоді це каламутне русло здавалося мені цілим безкрайнім океаном, сповненим пригод і радості.

Автобус зупиняється. Я виходжу з маршрутки  і роблю перші кроки в сторону вулиці Української.