Особливий світ

Мої думки слухняно повертаються на вулицю в центрі, малюючи в пам’яті наш затишний, закритий з усіх боків двір. Це особливий  світ. Центральне місце в ньому займає велична стара катеринінка — монументальний двоповерховий царський будинок із добротної, потемнілої від часу червоної цегли, прикрашений витонченою фігурною ліпниною навколо високих вікон. У цьому основному будинку розташовано всього чотири  квартири, а ще дві причаїлися в глибині самого двору. Саме в одній із цих окремих дворових квартир і жив мій хрещений Іван. Ми були сусідами.

  Будинок Сміляна був викладений з білої пофарбованої цегли. Я досі чітко пам'ятаю цю побілену стіну, що знаходилася за рогом двору, тому що там ми часто збиралися з сусідськими дітьми, щоб влаштувати  диверсію.

  У ті часи наш таємний куточок за рогом нагадував справжнє укриття вільних піратів. Ми зносили туди сухе гілля, папір, і потайки поцуплені сірники, перетворюючи це дійство на головну подію дня. Стіна будинку надійно ховала нас від дорослого світу та  вікон, створюючи повну ілюзію того, що ми перебуваємо на безлюдному острові, де закон встановлюємо лише ми. Ми заворожено дивилися на золоті іскри, дихали солодким димом і почувалися відважними змовниками, які вчинили напад на нудну дорослу буденність.

Але зрадницький сизий стовп диму злетів занадто високо. І тут з'явилися дорослі, розвіявши всю нашу піратську романтику. Батьки зібрали нас усіх разом і відчитали, детально розказавши, чим це може закінчитися. 

**************

  Позашляховик патрульних тим часом важко долає останній підйом і нарешті заїжджає на Західний. У воєнному квітні цей масив зустрічає нас  гнітючою пусткою. Світло фар вириває з темряви посічені осколками старі тополі вздовж трамвайних колій п'ятого маршруту, забиті фанерою вікна міської лікарні №4 та похмурі, занедбані силуети двоповерхових шлакоблочних будинків-бараків. Тут час наче зупинився ще в минулому столітті, а війна остаточно добила цей район, перетворивши його на суворе гетто для бідних.

Машина м'яко гальмує біля єдиного знайомого орієнтира на в'їзді до житлового сектору — ларьку, чиї заґратовані вітрини та залізні віконниці давно згасли через комендантську годину.

   Цей старий мент, який так сильно нагадує мені хрещеного, ліниво кидає погляд у дзеркало заднього виду, вмикає аварійку і грубо кидає через плече:

— Куди тобі?

— Вулиця Данила Галицького, — тихо називаю я адресу на самому краю масиву, де в глухих пошарпаних дворах ховаються найбідніші п'ятиповерхівки.

Водій цинічно хмикає і крутить головою:

— Ні, туди ми не поїдемо. Дійдеш пішки.

Я мовчки відкриваю двері патрульного авто, впускаючи в теплий салон крижаний нічний вітер. Я перелажу на сидіння ближче до виходу і опиняюся на вулиці. 

  Машина миттєво рушає з місця.

Я залишаюся одна посеред глухої ночі й повільно йду вперед по вулиці Данила Галицького. Навколо панує моторошна воєнна тиша. Асфальт під ногами посічений глибокими ямами та засипаний дрібним відсівом, а вздовж дороги примарами височіють мовчазні коробки старих п’ятиповерхових будинків. Квітневе повітря все ще холодне, але зараз я майже не відчуваю цього колючого вітру. Нарешті я зігрілася — у машині патрульних було дуже тепло, і це  повернуло моєму тілу чутливість.

Я крокую крізь морок і ловлю себе на дивному відчутті задоволення. Мені сьогодні просто неймовірно пощастило з цими ментами. Навіть незважаючи на те, що мені довелося безкоштовно зробити свою роботу  на задньому сидінні їхнього авто, воно того коштувало. Це була виправдана, єдино правильна ціна за моє виживання цієї ночі. Без цієї гарячої патрульної кабіни я б сьогодні просто здохла, замерзла десь на півдорозі серед порожньої темної промзони. Я б фізично не витримала  ці нескінченні п'ять кілометрів, будучи вже повністю, до останку знесиленою. Менти врятували мене від цієї крижаної смерті.

Я повільно йду, радіючи, що жива. А  в голові знову накатують спогади.

**************

  Я знову бачу наш двір до найдрібніших деталей і згадую, що з іншої сторони стояв синій МТЗ трактор. На мене знову накатують спогади, одна за іншою, заповнюючи все єство гарячою хвилею минулого. Я бачу, як біля цього трактора крутився мій батько.

Я знову відчуваю той самий різкий, знайомий із дитинства запах трактора — суміш розігрітого заліза, мазуту та соляркового чаду. 

І в ту мить у мене виникає запитання. Справжнє доросле питання, яке раптово пробиває моє заціпеніння: де ж він у кінці 80-х взяв цей трактор ?